Зрештою, подібне я чув і від інших майстрів: про самотність, пустелю, єднання з Богом. Це було наче всоте повторювати ім’я троянди. Але колись ти вимовляєш його вперше, тому слова нашого першого вчителя проникали нам просто в серця. А вже потім ми збагнули, що наші старання мають стосунок до того, наскільки щедрими будуть пожертви на нашу текію.
Ми не відчували нестачі ні в чому, окрім свободи. З ґанку текії ми бачили величні пласкі верхи й мріяли колись на них піднятися і станцювати. Але старші дервіші нам пояснили, що влітку нам не піднятись туди через спеку, а взимку через сніг, і що верхи патрулюють загони паші. А якщо ми самовільно подамось туди, то нас виженуть з текії, і доведеться вертатись у голодуючі села. Легко злякати хлопців, які не знають нічого про життя дервішів і про цей світ, з якого їх висмикнули дітьми. Я не був кращим за своїх товаришів, нічим, як мені здавалось, не вирізнявся і в танці: ми танцювали злагоджено, симетрично, і навіть скинуті чорні плащі мали однакову форму, коли опинились долі. Цієї злагодженості домагався вчитель, перетворивши нас на солдатів. Ми одночасно заплющували і розплющували очі, обертались з однаковою швидкістю — безбороді юнаки з гнучкими, як лозини, тілами, які ще не знали жінки. Нам ніхто не казав, що кульгавість, змужніння увільнять нас від цієї красивої в’язниці, і ви будете танцювати босоніж, у драному халаті перед невибагливою голотою, врешті жебрати, розплачуючись молитвою. Одержимість зараз недоцільна, вона знадобиться тоді, коли ви скинете з себе усе це пишне пташине пір’я. Тоді вас називатимуть юродивими, блаженними, а як пощастить — цілителями, бо мусите ділитися своїм даром. У горлі клекотітимуть слова, як юшка в казані, доки ви ними не захлинетеся. А може бути й так, що ви оберете тихий пристанівок, матимете жінку і дітей, і по смерті станете глиною, а не жмутком сонячного проміння.
І раптом я знову почув дитячий плач і опинився перед зачиненою брамою. З чорноти угорі сипався білий лапатий сніг. Я виліз на горіхове дерево, звідти на мур і зістрибнув на той бік. Не пам’ятаю, як мене вирвало з танцю і винесло надвір, тільки як перестав відчувати під ногами землю й підніматися вгору. Я пішов вздовж муру, тримаючись за нього рукою, бо тіло моє було надто легке, щоб протистояти вітру, і наткнувся на м’який згорток, який ще зберігав тепло. Я обгорнув сповиток рукавами й притулив до грудей. Мені треба було знайти для немовляти теплий дім. Я навіть не знав, хто це, хлопчик чи дівчинка. Стукати у браму текії мені не давав страх, та й навряд, чи воротар почув би. Вітер плювався снігом і сухим листям. Ніде не світилось. Я завмер посеред вулиці. І відчув, як всередині згортка тіло немовляти здригнулось і випросталось. Я став наче янголом смерті, Азраїлом, але відразу по тому захлинувся розпачем. Якби я наполіг, то можна було б врятувати дитину, яку нещасна матір підкинула під текію, а сама втекла. Згодом мене звинуватять саме в цьому ситі лицеміри, які у той час насолоджувались у теплій залі танцем молодих дервішів, загнавши в моє серце цвях довічної провини.