Ніколи не забуду тієї тиші смерті, коли я опинився перед брамою міського цвинтаря. Ця тиша була в мені, вона принесла відчуття, що я несу важкий тягар, а що може бути важче, ніж мертве покинуте немовля, нікому на світі не потрібне? Я не встиг навіть його побачити, боявся розгорнути ганчір’я, в яке сповили дитя. Вже потім, коли від мене відібрали мою надлюдську ношу, я дізнався, що то був необрізаний хлопчик. Християни казали, що він їхній, а мусульмани, що його просто не встигли обрізати, бо пуповина ще не відпала. А ще були такі, що вважали, ніби я хотів живцем закопати дитину, щоб принести її в жертву шайтану.
Мертва дитина невідомої матері, яка прийшла звідкись до нашого міста, отримала надзвичайно велику увагу. А імені так і не отримала. Мене перестріли стражники, що обходили цей квартал.
Старий сказав:
— А тепер — спати, бо завтра ми зійдемо до міста, яке називають Єрусалимом, і, дасть Бог, це буде саме те місто, а не інше.
Йона сказав:
— Світ повівся з тобою жорстоко. Це все, що я можу сказати. А ти повинен дати дитині ім’я, бо як же без імені? Навіть Б-г його має.
— Ні.
— Назви її. Ти став її батьком, бо носив усе життя в собі. Дай їй хоч яке-небудь ім’я, ні, дай своєму синові найпрекрасніше з усіх імен!
— Я подумаю, — сказав старий, зібгався калачиком на сухій кам’янистій землі, відвернувшись від Йони, Марії, кози і всього світу. Наче не було йому діла до того єдиного слухача, якому він довірився. Виглядало, ніби він не покладав великої надії на Єрусалим, бо прийшов сюди не для того, щоб жити, а щоб Всевишній відділив його душу від тіла. Глина піде до глини, світло — до світла.
Лишався зовсім невеликий відтинок дороги до того місця, куди вони прагнули прийти, бо інші місця не давали їм прихистку. Доля, війна, зрада, буря вигнали їх з рідних сіл і привели врешті в Єрусалим, місто на семи горбах, останній притулок, бо всі дороги з Єрусалиму ведуть в нікуди.
Якщо я помру в Єрусалимі, думав Йона, то мої діти, Маріам та Ісаак, не матимуть потреби шукати інший дім. Він відчував їх зараз у собі як дві грудки теплого тіста. Вони не боялися святого міста: були безгрішні й захищали тепер Йону, як він захищав їх раніше від екзорцистів та фарисеїв.
Марія спала і їй снилась хмара, що повисла над Калинівкою, Сербинівкою та Острополем, хмара, схожа на купу вовни. А вона сидить на траві, серед своїх вуликів з іменами святих апостолів, і пряде хмару. Накручує нитку на веретено, а за її плечима стоять мати, баби і прабаби й кажуть:
— Годі тобі, дитино, прясти хмару. Дощу не буде.
Але Марія знає, що то не та хмара, яка посилає дощ, а інша, яка затуляє лик Божий. Пахне вона попелом, кров’ю, потом і слізьми. А мати, що стоїть найближче до неї, питає:
— Доню, що ж ти будеш робити з тим, що напряла?
І нитка уривається. Марія смикається, коза невдоволено мекає. Над Єрусалимом рожевіє небо. Розвидняється.
Що ж я буду робити з тим, що напряла, — похмуро думає Марія. Вона встає, ховає волосся під хустку, закасує рукави і доїть козу, що зріднилася з нею у сні.
Йона прокидається і перша його думка: старий помер, бо ж висповідався перед ним, облегшив душу, як коза переповнене молоком вим’я. Тільки молоко його оповіді гірке, не до пиття. Але старий ворушиться, сідає.
— Поснідайте, чим Бог послав, — посміхається Марія. — Я вже попила молока.
Коза відходить, вишукуючи вбогу травицю. Марія пригадує, яка щедра і багата трава у них в Калинівці, а кози ще й норовлять залізти в город.
Внизу — рожевий і золотий Єрусалим у вранішній імлі. Марія вперше бачить його таким і не впізнає. Її охоплює почуття дитячої радості перед незвіданим. Якби ще стати невидимою і літати, мов птаха, куди заманеться.
В Єрусалимі всі брами були зачинені, двері позамикані, а вулиці порожні. То був не той Єрусалим, який покинула Марія, не той Єршалаїм, який бачив на картинках та рейзеле[36] Йона, то був не той Єрусалим, куди носила продавати трави і сир Джаміла. Ще ввечері, коли вони дивилися згори на Єрусалим, він мав зовсім інший вигляд: у ньому відчувалося життя, втомлене, буденне, з купами сміття, численними храмами, куди скликали вірних на молитву, а згодом місто до ранку належало грабіжникам, повіям і турецьким стражникам.
36
Рейзеле — єврейські витинанки, які, крім естетичної функції, виконували роль оберега. Їх вішали на стіні, що вказувала на Єрусалим.