Та, зрештою, ні Марія, ні Йона, ні Юсуф не хотіли бачити буденного Єрусалиму, тобто якого-небудь, що розбив би їхні сподівання і притлумив сакральне світло, яким наділили його люди. Коли всі троє, разом з козою спустилися вулицею Пророків до Дамаських воріт, то зрозуміли, що не зможуть увійти в місто: брама була зачинена.
Що ж вони зробили не так? Може, річ була в тому, що всі троє сподівались потай, що Святе Місто покладе край їхнім стражданням, дозволить нарешті звільнитися від тенет сумнівів і слів, породжених сумнівами, навчить розрізняти шайтана від янгола, що вони позбудуться всіх боргів перед світом, частиною якого вони себе не відчували, і який мстив їм за це? Щоб відчути реальність і себе в ній, вони наблизились до брами, найбільшої і найвеличнішої з брам Святого Міста, відданій торговцям з їх убогим крамом, завдяки якому вони могли поїсти, прикрити тіло чи облаштувати оселю. Марія добре пам’ятала невпинний потік людей, гамір, крики. Вона притулила вухо до брами й відчула, як стугонить кров у скронях. Коване залізо було холодне і шорстке.
— Що ж з нами тепер буде? — спитала Марія в серця Єрусалиму, прикритого бронею.
Юсуф стояв, задерши голову, і дивився у небо. Йона теж був розгублений, а коза побігла пастися на зелений моріжок під стінами, де росли величезні старі сосни і безплідні дупласті оливи. На ясному небі розпливалось білою плямою сонце.
— Маріє, ти тут була, — сказав Йона, — є десь інші брами?
Марія обернулась, поправила хустку, що з’їхала на чоло.
— Та є. Ми входили цією і виходили так само, але нам показували й інші. Як підемо вздовж муру, он туди, то вийдемо до Оливної гори і Кедронської долини.
Вона поблідла, згадавши те, чим їй дорікали знайомі прочани, знайшовши її посеред Кедронської долини на старезному цвинтарі. Довкола неї вилось всіляке гаддя. Сама вона нічого не пам’ятала, але воліла би опинитись у сні в Саду Гетсиманськім, де Юда зрадив Спасителя. А не серед порепаних могильних плит людей, що жили тисячу років тому, де араби вдень пасли своїх кіз.
Розкраяне яблуко не зростеться. Можна стиснути його в руці, так воно виглядатиме цілим, але як тільки відпустиш пальці — розпадеться. Таке це місто, такий світ, один лиш Наріжний Камінь неподільний. Ставши на нього, навіть дитина може змістити Всесвіт. Століттями полювали за Ковчегом Завіту, Чашею, Списом, але ніхто не намагався заволодіти Наріжним Каменем. Так думає Юсуф, йдучи помалу, але впевнено. Його постоли не витримають нерівного каміння, і тоді він йтиме босий. Ця жінка вже була в Єрусалимі, впізнає його будівлі, але не знає, куди поділися люди. Втім, немає ні птахів, ні ослів, ні верблюдів, ні мулів. Усі вікна зачинені віконницями, всі двері замкнуті, але не це дивно. Може, це день, коли мертві навідуються до своїх осель і родичі замикаються з ними від заходу до заходу сонця, пригощаються і гомонять разом. Дивно, що простір якийсь викривлений, контури розмиті. Мабуть, таке трапляється з містами, які покинули мешканці не раптово, а цілком усвідомлено, прихопивши з собою духів, злих та добрих.
Вони спускаються вниз, залишаючи мури вгорі. Ось що дивно — тут речі не відкидають тіні.
Я все ще у печері, й це мені сниться, думає Йона, відчуваючи наїжачену ворожість, що лине від мурів.
Я все ще у сінях, все в диму і то мої передсмертні марення, думає Марія.
Я все ще у в’язниці, думає Юсуф, мені привиділося в гарячці Святе Місто.
Тільки козі байдуже. Вона поскубла травички і наздоганяє людей.
Отак вони йдуть вистеленою камінням дорогою, обабіч якої ростуть високі бур’яни, сірі й сухі. Мури закінчуються, але стежка ні. Перед ними постає Оливна гора, біля підніжжя якої Гетсиманський сад. Марія радісно зойкає, упізнавши кам’яну огорожу довкола саду.
— Там, — показує вона рукою, — цвинтар, з якого почнуть воскресати мертві. Там ні деревця, ні травички, сам камінь.
Йона мовчить. Він уже чув розповідь Марії, і побачене підтверджує її слова.
— А там — гріб Матінки Божої, глибоко-глибоко під землею…
Йона киває кожного разу, а потім згадує за старого дервіша, що представляє іншу віру, й обертається. А тоді бачить на пагорбі мури Єрусалиму і в них пролом.
— Дивись, Маріє, що там за діра в стіні. Чи, часом, це не Брама для Машіаха?
— Господи! — Марія затуляє рот рукою. — Та ж вона була замурована!
Маленький Ісаак питає:
— Тату, то Машіах прийшов?
— Машіах прийшов? — відлунює голосок Міріам.
У Йони підгинаються ноги, він падає на коліна. Машіах!
— Ми побачимо його, тату, побачимо?