— Певно, що так, дітоньки.
— Він поверне нам маму?
— Якщо то справжній Машіах, то поверне.
Ох, думає Йона, задля цього все склалось, як склалось. Я мусив потрапити до черева Левіафана, аби зрозуміти, що мені потрібний Єршалаїм. Бо навіщо йти бідному єврею за тридев’ять земель, коли його Остропіль — Єршалаїм, і Меджибіж — Єршалаїм, і Полонне, і Немирів. Можна було жити там довіку: добре, то добре, зле, то зле. Ходити до синагоги, справляти шабат, святкувати Хануку, Пурім, Суккот, і промовляти на Йом-Кіпур: «Зустрінемось в Єршалаїмі!» Але Машіах! Машіах може оминути Остропіль, але ніколи не омине Великий Єршалаїм, Давидове місто!
Йона зірвався на ноги і подерся догори, не шукаючи стежки, бо її й не було, хапаючись за стебла колючих трав. Нога його знову почала кровити. По тих слідах можна буде знайти Йону. Але ні Марія, ні Юсуф не дивились на сліди, а на худорляву постать в подертому брудному мундирі, спочатку занепокоєно, а потім їх охопило дивне заціпеніння, навіть байдужість. Сонце сліпило й пекло, хоч був ще ранок. Ті, що померли тисячу років, і ті, торік тому, лежали поряд під сухою кам’янистою землею, і Марія гостро відчула їхню присутність. Мабуть, їх привабив запах живої крові, як то було в печері. Правда, Марія не розуміла того зв’язку. Вона знала, що з кров’ю витікає життя, і цього було досить. У скронях їй гупало, чоло стало холодним як лід, і вона не знала, що робити. Постать Йони зменшувалась, і раптом він зник. Позаду неї був Гетсиманський сад і камінь, на якому Спаситель просив Отця пронести повз його уста чашу страждань. Їй хотілося просто піти туди і виплакатись, облегшити своє серце. І вона могла це зробити уже зараз. Просто перейти висхле русло Кедрону і піднятися схилом Оливної гори. Йона так і зробив, пішов до свого Машіаха, покинувши її зі старим магометанином і козою. Але за тими мурами, в яких пробито діру, є Хресна дорога і Гріб Господній, і Голгофа, прохолодні кам’яні склепіння, і Стіна Другого Храму. Там можна заново пережити найглибші почуття єднання з Господом, пізнати силу Його любові. Тому вона й не хотіла першого разу покидати Єрусалим, бо де б вона наситила свою зголоднілу за добротою душу? Таку, яку отримувала в дитинстві від Йони, а він черпав свою любов з джерела, і джерелом був Єрусалим. Він пішов до свого джерела, не покинув її. Тому Марія зробила свій вибір. Вона трішки завагалась, бо не взяла з собою Юсуфа, залишивши його стояти над руслом висхлої ріки. Щось втримало її, шепнуло делікатно: не втручайся.
Старий дервіш дивився на золотий купол над скелею, схожий на сонце: модель світу, поділеного на чотири частини, де четверта частина належала Молоху. Він не знав, що це формальний поділ, не реальний. Долі й думки людей, які тут мешкали чи перебували тимчасово, змішувались, взаємодіяли, створюючи комфорт, любов чи ненависть. Він ще трохи подивився, як небесне світило взаємодіє з рукотворним куполом, і осліп. Це було потрібно, щоб прозріти, і зовсім його не налякало. І перше, що він зробив, це дав ім’я хлопчику, який помер у нього на руках, і тому міг вважатися його сином. На забутій ним мові свого народу:
— Ілір, що означає «вільний».
Він проказав його тричі, і душа його сина вилупилась із кам’яного яйця і полинула на небеса. А друге, що зробив Юсуф, це згадав, як водив у дитинстві пальчиком по червоно-чорному килимі, витканому кимось із жінок його роду, під якими були заглибини — схрещені лінії, горизонтальна мала дві ямки по боках[37]. То був перший знак, прочитаний і відчутий неписьменним хлопчиком. Юсуф спитав діда, що то таке, і той, озирнувшись, гримнув:
— Навіть твій батько не знає, що то таке, вилупку! Забудь те, що знайшов!
Юсуф заплакав і забув. Забути було легко: в їхньому селі не залишилось жодної християнської родини, а на місці церкви стояла мечеть.
І третє, що зробив Юсуф, це покликав козу, вчепився кощавими пальцями в її ошийник, і вона повела його до пролому на місці Золотої Брами. Під ногами осипались камінці, ніздрі лоскотали останні запахи, що його віддавали прив’ялі трави, і не було тут ні сліду стежки. Та куди б він не пішов, руки незрячого врешті вперлися б у стіну, всипану знаками, що життя залишило на її старечому тілі. Один капець порвався вже майже вгорі, він скинув другий і шпурнув позад себе, і босий увійшов до Міста Наріжного Каменя, потрапивши майже відразу на останній неправедний суд в цьому місті.
Певно, Машіах вже покинув Єршалаїм, забравши з собою всіх живих-здорових та недужих, дорослих і дітей, хоча Йона збирався це вияснити в одному-єдиному автентичному місці, видимому людському окові — біля стіни Другого Храму, викладеної з великих шорстких блоків, що увібрали у себе піт і бруд тисяч і тисяч людських рук. Він не знав куди йти. Не знали цього ні його розум, ні серце. Увійшовши в пролом, він потрапив у темний тунель, схожий на той, остропільський, під мостом: вогкий і темний, де тхнуло пліснявою, а ноги вгрузали у пил. Тунель нагадував гробівець з високим склепінням і запахом тліну. Наче я помер і воскрес, подумав Йона, прямуючи до світла. Через глуху тишу він здогадувався, що і тут немає людей. Він не довіряв власним очам, тим більше, що в першу мить стало боляче від світла. Тому він заплющив очі, щойно увійшов до серця Єршалаїму. Хоча мав би наситити відразу очі й серце видивом найсвятішого міста, де зустрінуться всі євреї і Б-г прийме їх у свої обійми. Але боявся, що ця радість надто велика і може його вбити чи зробити шаленцем.
37
Тут описується хрест арумунської церкви. Арумуни — нащадки румунів, які прийшли в Албанію в XV ст.