Натомість він наставив свої вуха і став слухати, чи є життя в Єршалаїмі, чи воно застигло, як піщинка в скляній краплі. Його огорнуло тепло, і спершу він не відчував нічого, крім присутності сонця, яке повисло над Єршалаїмом. Потім легенький вітерець дмухнув йому в лице, звук води з підземних тунелів, і стук його схвильованого серця. Якщо він зараз сам, то невдовзі до нього приєднаються Марія і Юсуф, і, звісно, коза, яка приводить до Єршалаїму. Це його втішило і він чомусь сказав до своїх дітей:
— Не бійтеся!
Хоча ті вже не мали чого боятися, тільки вигнання з Йониного тіла. Він мав би їм сказати:
— Діти, от ми й прийшли у Єршалаїм.
Але навіщо говорити пусті слова? Вони і так це знали. Вони знали таємниці життя і смерті.
Йона прогнав усі думки від себе: він чекав Знаку. Тримати очі заплющеними було важко, тремтіли повіки. Але не можна довіряти очам, якщо не певен, що вони є вікнами твоєї душі.
Тиша.
Потім щось зрушилось.
По зарослій щетиною щоці проповзла бджола, наче сльоза. Ніжно залоскотала лапками, і її тільце вібрувало від того світу, що вона носила в собі. Дебора! То була остання звістка від неї перед тим, як вони зустрінуться в світі мертвих. Своїм дотиком вона попрощалася з ним і дітьми.
До глибини єства Йона раптом усвідомив слова Великого Бешта: «Якщо ти хочеш йти до Єршалаїму, не йди, бо то нечистий спокушає тебе».
Йона розплющив очі й побачив те, що побачили Марія і всі люди, що побували в Єршалаїмі раніше. Кам’яне чи навіть скам’яніле місто, яке втратило свій блиск. Місто, де моляться і плачуть, радіють і живуть. Місце, де просять, а не віддають. Місто, яке потонуло в камені, з вікнами, в які не зазирнеш, із рослинами, які не виживуть без людей, — краще б їх не бачити, як вони вмирають. Чи дістанеться він до води у місті, яке в усіх викликає спрагу ще до того, як туди потрапиш, а після того — ще більшу.
Йона проковтнув слину і згадав, що він лише поранений солдат, може, навіть і дезертир, з Подільської губернії Московської імперії, і кров досі сочиться з його пораненої ноги. Тому найкраще для нього знайти стіну Другого Храму, притулитися до неї і спитати Г-да, що йому далі робити. Спершу йому здалося, що він марить у гарячці, коли до його свідомості проникла музика, і замість того, щоб шукати Другий Храм, він почвалав їй назустріч, зрештою, вона була йому ближче — він чув її з дитинства, правда, завжди віддалік. Тільки двічі близько: на своєму «чорному весіллі» і тоді в Меджибожі, в корчмі, де зробив другий найважливіший крок у своєму житті. Перший був, коли він врятував Марію з чорної пащі аркади, а другий, коли пішов на війну.
Йона вийшов на сходи і згори побачив велетенську Стіну, викладену з сіро-жовтих блоків, а під нею малу скулену постать музиканта, що розтягував міхи баяна. Коли він на тремтячих ногах, з серцем у п’ятах перейшов через широкий майдан, то побачив, що музикант ще не чоловік, але уже й не хлопець — на підборідді у нього пробивався рудуватий пух. Хлопець припинив грати, обійняв баян, наче хотів ним захиститись, і спитав:
— Ти Машіах?
— Ні, я Йона з Острополя. Ми з тобою бачились в Меджибожі, в корчмі, ти ще хотів навчитися грати на баяні.
Йона раптом зрозумів, що якщо й хотів когось зустріти в Єршалаїмі, то цього хлопчину, Єгуду, який мав віру, більшу, ніж у нього. Йона, як усі євреї, мріяв побачити Ерец Ізраель, а цей молодий чоловік навчився грати на баяні, кинувши свою ґміну і родину.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Йона. — Я радий, що ти став музикантом. Певно, заробив багато грошей, сів на корабель і приплив до Палестини?
Йона хотів, щоб так було, щоб у цього хлопця все вийшло завдяки терпінню і волі. Бо сам він був листочком, який вітер шпурляв і шматував, бо сам він був нікчемною людиною без таланту. Не спромігся навіть обрати собі підхожого ремесла.