Хлопець похитав поголеною головою:
— Ні, дядьку, все не так. Ми мандрували, я трохи навчився грати на баяні. І тут злягли всі від тифу і опинились у Проскурові в шпиталі. Нас не дуже хотіли брати туди, але коли дізнались, що ми музиканти, то пожаліли. Бо, сказав лікар, війна війною, але якщо не буде музики, то навіщо людям жити? Але було вже запізно, всі померли, тільки я лишився. Не думайте, що я просто взяв баян собі. Я вижив тому, що стежив, аби ніхто не вкрав його в мого учителя. Я обмотав його паском: один кінець прив’язав до руки вчителя, а другий до своєї. А коли вчитель почав марити і кидати собою, то я взяв баян під свою опіку. Вчитель, до слова, забув про інструмент, що годував його, натомість пригадав гроші, які йому колись не заплатили на весіллі, і сипав прокляттями. З його криків та белькотіння я зрозумів, що він із Тульчина. Я переживав, що баян доведеться віддати родині, бо скрипку вже забрав якийсь чоловік, назвавшись братом покійного, а заодно й прихопив бубон. Думаю, то був якийсь шахрай. Він уже націлився було на баян, сказав, що відкупить його у мого вчителя, той якраз трохи прочумався. Ну, злякався я, то вже все. Ви, дядьку, самі бачили, що вчитель не дуже мене любив, чимало штурханів я отримав від нього. Собакою міг мене обізвати. Я тоді вирішив, що помру, якщо заберуть баян, бо був надто ослаблений, щоб його боронити. Але раптом вчитель вхопив мене за руку і прохрипів:
— Си-и-н!
— Чому ти не сказав мені, що то твій батько? — пробурчав той чоловік, в якого на лиці було написано, що він не музикант, а гендляр і шлімазл.
Він пішов, а від тих слів я почав одужувати. А вчитель мій вночі відійшов у вічність. Я не мав сили підняти свій баян і попросив санітара покласти мені його під ковдру. В тому шпиталі були дуже добрі лікарі і санітари. Вперше за кілька років я спав у ліжку і мені носили їсти й пити. І довго не виписували, бо коли піддужчав, то грав вечорами на баяні в палаті, й туди сходилося багато люду. Може, не дуже добре грав, мені й зараз далеко до мого вчителя. Ти не стрічав його тут?
Йона здивувався:
— Та ж він помер!
— Ну, так, але ж кажуть, що всі ми зустрінемось в Єршалаїмі!
— Але ти живий!
— Хіба?
— Ти що, не знаєш, як сюди потрапив?
Єгуда похитав головою.
— А що ти робив, як вийшов із шпиталю?
— Пішов вулицею зі своїм баяном. Та годі вам, дядьку, я знаю, що я мертвий. І ви також. І вбили вас на війні — хіба не видно!
— Неправда! — заперечив Йона. — Мене проковтнув Левіафан, а потім нас з Марією винесли бджоли…
— Ги-ги, казочки комусь іншому розказуйте!
Та певно, подумав Йона, воно й справді схоже на казку. Він пригадав себе парубчаком: як душа його рвалася у світ, але мати її не пустила. Тобто жаль до матері не пустив.
— Ет! — махнув він рукою. — Думай собі що хочеш. Мені все рівно.
Він підійшов до Стіни Другого Храму, притулив до неї лоба і сказав Ісааку та Міріам:
— Може, вийдете, дітки? Далі вже нема куди йти. Тут — серце Святого Ізраїлю.
— Ні, тату, нам страшно! Тут в стіні хтось є.
Йона притулив вухо до стіни і приклав долоні до шорсткого каменю. І у вухо заповзли йому молитви тисяч і тисяч прохачів. Були серед них пусті, були недобрі, були щирі, дуже дивні, записані на папірцях, чоловічі, жіночі. Він пробурмотів збентежено:
— А й справді, гамірно тут.
І обернувся до хлопця:
— І що ж ти думаєш далі робити?
— Мені тут добре, — відказав хлопець, — от тільки теє…
— Що?
— Я мушу лишити по собі учня, якому колись передав би баян. Може, хтось надійде та зголоситься.
— Мені здається, тут нікого немає. Навіть пташок.
Йона промовчав про бджолу, що була душею Дебори, і десь тут літала з Маріїними бджолами. Певно, хтось зрізав в Острополі дику грушу, тож душа Дебори перетворилась на бджолу. А ця істота має крила, їй неважко потрапити до Єршалаїму. Він глянув згори на худу спину молодого баяніста з відстовбурченими лопатками, наче звідти збиралися проклюнутися крила.
— Нема, кажу, — повторив Йона.
— Чому?
— Певно, пішли з Машіахом, який пробив замуровані ворота.
— Куди пішли, не знаєте? — діловито запитав Єгуда.
— Звідки мені знати. Може, й мертві воскресли і теж пішли. А ми з тобою проґавили Судний День.
Дивно, але Йона так довго мріяв про Єршалаїм, що тепер в ньому наче щось перегоріло. Але музикант теж не виглядав засмученим.
— Ясно. Доведеться вам, дядьку, стати моїм учнем.
— Мені слон на вухо наступив, — засміявся Йона. — Я хотів би відбудувати Храм, але хто в ньому буде молитись? Нема ні Скрижалей, ні Ковчегу Завіту. Складати камінь до каменя не така вже хитра штука, я зміг би. Але вчитися грати на баяні — це ого-го. Так що навчи мене, будь ласка, бо тільки на тому світі мерці нічого не роблять, а сидять під стіною і чекають на молитву. А тут з тобою ремесло здобуду хоч на старості літ. Можеш мене обзивати і штурхати навіть.