— Таке скажете, дядьку Йоно! Давайте зараз вчитись, чого відкладати!
Йона сів поруч і покірно прийняв на коліна благенький ошарпаний баян, дивуючись його вазі, бо добряче охляв. Востаннє він рив окопи ще восени, а що зараз? Літо? Осінь? Зима? Не весна точно, бо квітучих дерев він не бачив.
Баян переходив із рук в руки, то ричав як лев, то ревів як корова, то хрипів як сухотник, аж тут Йонині діти закричали:
— Тату, тату! Хто це йде?
Йона підняв голову. Нагорі, на тих сходах, що він ними спустився, коливався велетенський чорний стовп. Але коли він придивився краще, то побачив, що то не стовп, а потвора з руками й ногами, вся чорна, навіть в чорній одежі. Від неї віяло чимось гіршим, ніж смерть. Йона заціпенів, тільки в голові у нього заметушилась, як пташка в клітці, думка — Зло. Зло. Зло. І хлопець теж глянув угору і, хоч був він блаженний, одержимий музикою, його охопив страх. А він же й війни в очі не бачив. Такий велетень змусив би вояків тікати, бо його не подужає жодна зброя. Він не мав тіла, саму лиш чорноту. Як можна знищити те, що не має плоті? Почвара, певно, відчула присутність живих душ, як мерці тягнуться до живої крові. Може, Йоні вдасться відволікти увагу, а тоді хлопець втече, він же не поранений, ноги має здорові. Але діти?
— Тікайте, діти, — прошепотів Йона. — Сховайтеся у шпарини, бо велетень знищить і мене, і вас.
Звідки він це знав? А звідки знало його серце, що це дуже недобре для нього, його дітей, для Єршалаїму, для святого місця, яке буде спаплюжене.
— Дядьку Йоно, — тремтячим голосом спитав баяніст, — а яку ви пісню любите найбільше?
Для когось таке питання в такий час видалося б дивним, навіть Йоні здалося, що воно йому причулося.
— Та знаю, знаю! — махнув рукою хлопець. — Можете не казати.
І підвівшись, він заграв «Бейзе вінтн», пісню, яка вирвала Йону з Меджибожа, допомогла здолати поріг, за яким починається широкий світ. Тоді вона приголомшила його суголосністю з його долею, а зараз мала вразити Єршалаїм.
— Я грав цю пісню вмираючим, і дехто, мені казали, навіть одужав. Підтягуйте, дядьку! Я знаю, що я не помер, тепер я вірю. Підтягуйте!
Вони відірвались від стіни і вийшли на площу навпроти сходів. Як буря вириває птахів із гнізд, так пісня «Бейзе вінтн» вирвала зі шпарин Стіни Другого Храму листи людей зі всього світу, серед яких були не лише євреї. Вони розгорнулись і стали кружляти довкола музикантів. Тепер Бог Ізраїлю міг їх прочитати, хоча сповнити усі бажання Йому б не вдалося. Ті, які суперечили одне одному, падали на землю, ті, які були вже не на часі, теж. Але решта листів, чистих і щирих, утворила білий стовп, що став білим велетнем, і вступив у бій з велетнем чорним. Коли один з музикантів втомлювався, інший брав баян до рук, щоб пісня не закінчувалась.
Юсуф наблизився до натовпу людей, що збуджено сипали прокляттями. Він здогадувався, що це останній іспит, остання перепона, і вчинив так, як вчинив. Він був певний, що Аллах недаремно відібрав йому зір, і поверне, коли для цього настане час. Він обережно ступав по нерівних кам’яних плитах, коли хтось шарпнув його за плече дужою молодою рукою:
— Куди прешся, старий!
— До Наріжного Каменя.
Молодик реготнув і тицьнув йому в руку зазубрений камінь.
— Ось твій Наріжний Камінь! Те, що від нього лишилося. Кинеш його у блудницю, що зрадила свого чоловіка!
Юсуф подумав, що це якась метафора, і відштовхнув руку з каменем:
— Я прийшов сюди молитися, а не каменувати.
Про свій намір вручити Всевишньому душу під час танцю він промовчав.
— Мусиш скоритися, бути як усі! — погрозливо засичав молодик. — А тоді йди до шайтана!
— Я йшов сюди не до шайтана, а щоб вклонитися каменю, з якого почався світ. Відпусти мене, прошу. Я сліпий. Камінь, кинутий сліпим, не влучить у ціль.
— Ти можеш вклонитися тому каменю, діду, що я тобі дав. Ми розкололи Скелю на тисячі шматків, аби звершити суд. Не будемо ж задля того, щоб покарати блудницю, руйнувати свої домівки. І як бачиш, світ навіть не похитнувся.
— Я не знаю, чи похитнувся світ, — мовив Юсуф. — Не можу перевірити твоїх слів очима, тільки дотиком. Відведи мене під Купол!
— Я не маю часу на такі дурниці. Але коли ми обидва кинемо свої камені у блудницю, тоді, можливо, відведу тебе, куди просиш. Обіцяю!