— Як довго я йшов до цього, — подумав радісно Юсуф.
— Рівно стільки, щоб жалість перетворилась на любов, — відповів йому син його Ілір.
Марія заблукала в Єрусалимі. Вона не знайшла дороги до Гробу Господнього, піднімаючись і опускаючись липкими від бруду сходами, обходячи возики з прив’ялими овочами та всяким іншим товаром. То не був Єрусалим, яким вона не могла насититись, який спрощував і облегшував їй життя, в чиїй любові вона танула, наче віск. Марія не знала слів Геракліта про річку, в яку не можна вступити двічі, але знала слова «Вернися в Дім Свій». Вона була переконана, що це і є її дім. У стінах були двері, з заліза чи твердого дерева, з прогнутими одвірками і стертими порогами. Жодні з них не вели до місця присутності Спасителя, і, врешті, самотня втомлена Марія впізнала серед тих незнайомих будинків один — лічницю для одержимих Єрусалимом, де вона провела одну ніч.
— Отак, — мовила вона гірко. — Отут моє місце.
Їй було соромно за себе. Вона усвідомила, що дитяча мрія, здійснена запізно, може привести до ланцюжка помилок. Всі люди довкола неї — рідні, сусіди, священники — бажали одного: щоб вона не зашкодила тому світові, який вони створювали століттями, і який давав їм шанс вижити. Звичаї, обряди, правила, забобони — вона все розколола, мов гарбуз, одним ударом.
То був понурий, темний дім з густими решітками, склепінчастими коридорами, куди ледве проникало світло. Тепер він був тихий і порожній, а колись у ньому велися битви не на життя, а на смерть. З криками, стогонами, плачами і мовчанням лікарів та санітарів, які діловито снували свою павутину. Марія не забула, де її тримали: в кінці коридору, по ліву руку. За дверима із заґратованим віконцем, з тапчаном, оббитим цератою, і пригвинченим до підлоги. На нього вона і лягла, усім своїм натомленим тілом прикипівши до гладенької прохолодної поверхні. Тут до неї не приповзуть гидкі чорні хробаки. Їй треба відпочити, заснути.
Але сон не приходив. Було холодно, аж цокотіли зуби. Якісь тіні намагались забалакати до неї, але вона затулила вуха. Коли стало зовсім нестерпно, Марія простягла руку в Остропіль свого дитинства і вихопила з рук торговця сувій білого полотна, обгорнулась ним, відгородившись від світу божевільних і божевільного світу. Вона нікому не принесе нещастя: ні дітям, ні бджолам, ні Калинівці, ні Єрусалиму. Вона не дасть себе використати.
Скільки тривав цей стан: годину? день? вічність? Марія гойдалась, наче дитя в сповитку, їй здавалось, наче хтось здалеку співає, тільки не розібрати слів. І під той спів вона заснула, було у ньому щось заспокійливе.
Біла коза протупала по коридору, просунула рогату голову у двері й мекнула. Білий згорток на тапчані навіть не поворухнувся. Коза підійшла ближче, ткнула морду в плече жінки, яка доїла її вранці, і якій належало передати послання. Марія прокинулась, побачила козу і світ знову став простим і зрозумілим.
— Тебе, напевно, подоїти треба? А де Йона, дідусь? — спитала вона, позіхаючи.
Так, ніби коза могла відповісти їй людською мовою. Але та відразу побігла до дверей, озирнулась, кличучи за собою. Марія почула себе так, наче воскресла з мертвих.
Коза вела її лабіринтами вулиць, таких глибоких, що туди майже не потрапляло сонце. Сутінки перейшли у темряву, і на небо висипали зірки. Було їх так багато, що Марія зупинилась і сказала втішено:
— То мої бджілоньки стали зірками!
Небо блищало, аж переливалось тим роєм. Але коза навіть не глянула на небо. Її куций хвостик докірливо тремтів, поки вона чекала на Марію.
— Йду вже, йду!
Марія думала, що коза приведе її до Йони і дідуся, але та зупинилась коло безформної купи, яка біліла під стіною. То були жінка і маленька дівчинка, зв’язані однією грубою мотузкою, ледь живі від страху і втоми. Марія звільняла їх довго, розплутуючи вузли, які простіше було б розрізати. Як вже колись розв’язувала себе, врятувавшись з вогненного пекла. Марія розтерла руки спочатку дівчинці, тоді матері, витерла їм сльози, а потім подоїла козу в стару надщерблену миску, яку знайшла неподалік, і напоїла їх молоком. Засинаючи, дівчинка сказала:
— Дідусь пішов на небо!
— Так, йому вже час, — відповіла мати.
— Ага. А що то за музика грає, і хто співає?
Янголи, подумала Марія, прислухаючись до співу Йони, до якого вплітались дитячі голосочки.
— Певно, янголи, — відповіла Джаміла. — Спи, доню.
2017–2019 рр.
Спершу про пісню «Бейзе вінтн». Ця пісня була страшенно популярна під час Першої світової війни, хоч написана у 1902 році. Автор тексту на ідиші — невідомий. Мелодія нагадує нашу «Шабелину», отже, пісня була створена в Україні. Дякую Daniel Kahn за можливість почути її наживо у Львові на клезмерському фестивалі. Без цієї пісні не було б моєї книги.