— А ти будеш «Хома», як той апостол навернувся до Христа, так і бджілки твої навернуться до моєї пасіки.
— А ти будеш зватися «Андрій», як той апостол, що приніс Святий Хрест на нашу землю. Буду ходити коло бджілок, як коло рідних дітей, по справедливості з ними чинити, аби ніколи не були голодні.
— А ти будеш «Симеон», той, що апостол. Збудую до зими бджілкам хатину теплу, хай відпочивають, сили набираються…
Пилип, Натанаїл, Матвій, Яків, Тадей, Симон, Юда… Ох, Юда! Не хотілось Марії називати вуликом іменем того, хто зрадив Христа за 30 срібних, кривдити бджіл. Тому вона назвала його «Дванадцятий».
Сестра-черниця подарувала їй колись Святе Письмо. У неділю чи на празник, по обіді, Марія сідала коло столу й читала. Була вона така одна в своєму селі. Навіть в Острополі такої не було. Чоловік не любив її за читанням, сам ледве вмів розписатися, Марія ще й рахунки вела. Тому він терпів, бо то ж Святе Письмо. Мала Марія і молитовник, що його подарував отець Микола за щедрі пожертви на церкву, і різні книжечки про життя святих, однак найбільше Марія любила Євангеліє, бо воно оповідало їй про омріяну Святу Землю.
Марія стоїть на сіножаті, яка через п’ять років стане садом, ще одним джерелом прибутку для її родини. Чоловік давно спить, сини пасуть коней в нічному, далеко за рікою, — а вона сама і одинадцять апостолів, без Юди. Час би їй спати, але вона не може відірвати погляду від неба, всіяного зірками, яке напружено бринить, передаючи безкінечні послання. Здається, ось-ось і вона почує щось, призначене їй. Готова всю ніч так простояти на мокрій від роси землі, розчинитися в прегарній подільській ночі.
Сама, завжди сама, хоч повно челяді в хаті, а нема з ким поговорити, хто б порадів з нею. Хто б зрозумів, що то не просто пасіка, а цілий всесвіт, якому вона віддаватиме тепер усю силу свою і любов.
Досі Марія жила непросто: не наважувалась грубіти душею, але й не могла обтрусити з себе пил буття, перебувала на межі, й це її муляло, тривожило. Але тепер у неї є дар отця, що тяжко її скривдив, віддавши за нелюбого чоловіка, вона перетворить цей дар на військо, що перебуватиме під опікою Апостолів Христових. Завтра вранці вона прийде сюди зі святою водою, окропить нею вулики і прочитає молитву, якої нема в молитовнику, але знають її усі пасічники:
«Господи, Творче неба й землі, і всіх тварей видимих і невидимих, що поставив єси Архангела свого Гавриїла благовістити Діві Марії зачати із Духом Святим во чреві Господа Нашого Ісуса Христа, і нині суть небеса і земля слави Його. Господи, пішли бджолам моїм зачати густі меди, жовтії воски, часті рої. Господу Богу на хвалу, а мені, господині вашій, на пожиток манну од роси небесния і од влаги земния, і од всіх зелій цвітучих і дерев по Землі. Божією поміччю і всіма святими небесними силами і дійством святого Зосими».
Марія йде, не озираючись, до своєї Калинівки повз руде поле гречки, залишає за собою Йону, щоб знайти його знову в земляній норі і вже не згубити довіку. Залишає Йону, приголомшеного тим, що він зробив, — сповнив свою обіцянку, домішавши до масної подільської землі жменьку землі з Ерец Ізраель. Йону з його дітьми-діббуками, обтяженого ними, як бджола взятком.
І близько вже той час, задимлений грозовими хмарами, коли Йона опиниться зі своїм взятком у Карпатських горах, де великий Вчитель Бешт[13] зрів, набирався сили. Якщо Бешт зумів з’єднати дві гори докупи, щоб перейти прірву, то невже Йона з Острополя не зможе скинути свій взяток і звільнитись від нього в той спосіб, який вважає найкращим для себе і для дітей? Він не хоче бути для душ Ісаака та Маріам Левіафаном, їм там тісно, вони не зможуть вирости, стати вільними. Та і Йоні недобре. Коли діти починають говорити в ньому, доводиться тікати, лишати роботу, аби чужі люди раптом не почули з уст Йони, який латає взувачку бідним, дитячий лепет. А ще гірше, коли в прекрасній святій синагозі Острополя Йона надимає щоки, затуляє рота рукавом, аби з нього не вирвалося щось, окрім молитви. Або коли доводиться в темному кутку битись головою до стіни, відчуваючи, як тисячі колючих голочок впиваються в серце, і воно спливає кров’ю. Ходити порожніми полями, слухати шепіт, сміх у собі, бо діти такі — ні злі, ні добрі.
Марія обертається і не бачить Йони, хоч відчуває його присутність. Хай тобі добро буде, Йоно, я думала, що ти йдеш за мною, хоч чого тобі йти до Калинівки, як ти живеш в Острополі? А може, то вона веде його тінь на мотузочку, бо не наговорилася з ним, і хтозна, коли ще випаде така нагода. Як по правді казати, то вже багато літ, відколи вони з Йоною перестали бути дітьми, вона розмовляє з тінню, не може відпустити Йону від себе, обірвати срібну нитку між ними, бо тоді лишиться зовсім сама — нікчемна, спустошена, безсила. Хай Йона буде хоч тінню, аби не щез назовсім. Шкода, що тінь не може відповісти, не може розрадити, але їй не звикати.
13
Баал Шем Тов пробув сім років у Карпатах поблизу м. Кути, де жив відлюдно. Знався з опришками, кажуть, що навіть з Довбушем, який показав йому печеру, звідки веде підземний хід до Єрусалиму. Така печера дійсно існує, і вона описується в моєму романі. Я сама там була.