Якось у час, коли світло таке, що не знаєш, чи воно з Шеолу, чи з Едему, Йона відламав гілочку з тієї груші, на якій повісилась його жінка. Сказав їй — це не для того, щоб завдати тобі кривди, бідна моя Деборо, а так, про всяк випадок, раптом грушу зріжуть, бо вона вже стара. Носив її при собі, теж про всяк випадок, раптом здійметься такий вітер, що віднесе його на край світу. Чи раптом йому доведеться тікати як не від людей, то від себе.
Гілочка не дорікала, не сварилась, нічим себе не виявляла. Власне, і Дебориного духу в ній не було. Просто коли Йона намацував у себе в полі чи то піджака чи шинелі дерев’яний патичок, то згадував одразу свою жінку — балакучу, галасливу, часом пекучу, як перець. Мала лице подзьобане віспою, але перець не потребує краси, не в тому його призначення, щоб вабити око. Такою була і Йонина матір.
Коли Йона покинув Остропіль, гілочка була в полі його каптана. А коли пішов на війну, то сховав її у полі шинелі. Можна сказати, що на війну Йона пішов з усією родиною. В Острополі він залишив Марію, навіть не попрощався, бо покидав містечко ненадовго.
На війні Йоні доводилося підбивати та латати чоботи солдатам і навіть офіцерам, коли не стріляли. Діти-діббуки мали в кого вселитись, якби Йона загинув. Часом йому здавалося, що вони берегли його від куль і снарядів. Бува, сидить Йона в окопі, копирсається шилом у чужому чоботі, й раптом починає відчувати страшну спрагу. Підведеться, щоб набрати води з діжки, а тим часом на те місце шурх осколок, або свисне куля. Правда, чимало солдатів мали таке везіння, не один лиш Йона. Мали при собі хто зашиті єврейські молитви, хто образки святих. Про те, що гілочка груші могла би бути оберегом від куль, Йона не думав. Дебора любила понад усе дітей, а не його. Вона була одержима материнством, може, тому що батько покинув її матір ще до народження дитини, тобто Дебори.
Справжня бійня почалась уже в горах, і аж тоді Йона пізнав війну по-справжньому, коли ні образки, ні хрестики, ні молитви не допомагали, і «щасливці» падали один за одним у криваву твань. Тоді діти-діббуки закричали наляканими голосами: «Тату, тікай на гору!» Гора видавалась величезною, Йону вцілило в ногу осколком. Він збирався прикинутись мертвим, але кулі потрапляють і в мертвих. «Ти зможеш, тату! — плакала Маріам. — Ми не хочемо тут залишатись!» І Йона побіг, поповз, подерся під покровом похмурих дощових сутінків, що переросли у благословенну темряву ночі. У ній Йона і сховався від війни. Він це зрозумів, як тільки гілля невідомого дерева вирвало в нього гвинтівку і скинуло її в провалля, з якого він відчайдушно вибрався.
— Все, — прошепотів він пересохлими губами, — вже все, діти…
Марія йшла, її білу хустку було видно здалеку. На небі з’явились передосінні хмари, налиті свинцевою мрякою, а позаду почав торохкотіти віз. То міг бути хтось із знайомих. Але Марія не вміла повелівати хмарами, щоб одна з них спустилася і закрила її від цікавих очей. Вона лише насунула хустку на чоло й трохи згорбилась. Повз неї, обдавши курявою, проторохкотів віз з трьома діжками, не знати, порожніми чи повними. То їхав Мотл додому, на шабат, весело мугикаючи собі під ніс. До жінки і дітей. Він упізнав Марію і привітався, знявши капелюха.
— Не треба було покидати бджіл, — сказала собі Марія, полегшено зітхнувши. Окреслила для себе причину невимовного жалю, що гнітив її, відколи вона повернулася з Єрусалиму. Згадала сестру-черницю, до якої приїжджала перед прощею, більше похвалитись тим, що їде, аніж просити благословення. Бо молодша сестра не рівня старшій. І Марфа ще й підмастила не дуже мудро, краще б солі підсипала:
— Великої благості ти сподобилась, сестро, нагородить Господь увесь твій рід!
Марія не відчула в її словах ні лукавства, ні фальші. Вона й справді вірила, що до Святої Землі їдуть, аби зцілитися, відвернути нещастя, а не надбати його повні міхи.
Повні міхи мертвих бджіл. А над ними — сонце, схоже на купол мечеті, що покриває Наріжний камінь. Не бачила вона того каменя, бо православним його араби не показують, забрали собі. Християнам дістався камінь, на якому Ісус благав Отця відвернути від нього Чашу спокути. А кому віддати камінь, що лежить на моїй душі? — думає Марія. Може, Йона тому й відмовився їхати в Палестину, бо щось знав? А чи не він протуркотів їй усі вуха про Єрусалим, правда, вони тоді були малі, і Єрусалим був у їхніх очах золотим містом, де зустрічаються всі, хто не міг зустрітись раніше. Ні, Йона не винен. Він казав, що коли прийде час, тоді перед ним, як сувій, розвернеться дорога до Святого Міста. Хоч навіть Учитель Бешт чекав рік в Константинополі, але Єрусалим його не покликав до себе, і він повернувся до свого рідного Меджибожа, де слава його засіяла ще більше. Ніхто не докоряв йому, що не зважився сісти на корабель. Єрусалим має оселитися в твоєму серці, а не ковтати тебе жадібно, як Левіафан, — виправдовує свою відмову Йона, збившись з дороги і набравши на себе собачих реп’яхів. Йому теж не хочеться потрапляти на очі одновірцям, хоч нині п’ятниця, навечір’я шабату, і треба щось купити. Але він пригадує, як в сірих очах Марії погас вогник, як суботня свічка, коли вони прощались, й ноги самі обирають шлях, де нікого не зустрінеш. У його вікні, як завжди, горітиме свічка, коли він повернеться з синагоги. А напитися можна і води.