Може, єпископ наперед знав, що зустріне в річці цього свого мертвого приятеля? Він-бо все знає! І на землі, і під землею, і на небі! Чари! Мо-о-огутні чари знає!
Тому єпископ і мовчав цілу дорогу, що в дусі говорив замовлення!.. Север це добре розуміє!
І друїди вміють говорити з мертвими, духів викликають, де схочуть! Але мудрість християнська куди сильніша за друїдську!
Якби Север не був у тому впевнений, то хіба він був би охрестився?
А цей випадок хіба про це не свідчить?
Друїди можуть викликати тільки духа. А цей пастир християнський ще й тіло викликав! Дарма, що мертве! Та ще й звідкіль! Аж із самісінького Рима!
Север був і в самій Массілії, тож знає, бо бачив там, як великі римські пани одягнені…
І цей пастирів утоплений приятель — неабиякий пан! Коли удвох з єпископом виносили тіло на берег, ураз помітив Север, що на сандалях срібні застібки-півмісяці…
Самі срібні! А пояс! А меч!.. Самі дорогі речі!
…………………
Север не помилявся: в печері було чимало хмизу і кресало на місці. Правда, хмиз по дощах був вогкий, губка до кресала також… А все ж таки запалили вогонь.
Тільки хмиз дуже курів. Аж дихати було тяжко.
Тож Север відмовився від кулеші. Взяв тільки добрий шмат хліба, помащений оливою, дві головки часнику й вийшов із печери. Більш до неї не заходив: спатиме в човні…
А єпископ Лазар у печері схилився над трупом прокуратора Юдеї, вже понівеченим кількаденним перебуванням у воді.
Приглядався до опухлого обличчя, по якому скакали рожеві відблиски вогників багаття. Здавалося, що різні вирази запиту, прохання, надії пересуваються по мертвому обличчі.
Оглянув тіло. Не було на ньому ні ран, ні ознак насильницької смерті.
Притяг до вогню обрубок дерева й сів. Дивився на тіло в глибокій задумі.
— Чи ж гадав я, що колись буду стерегти тіло судді Ісусового? Щоб уранці поховати його… якщо вдасться викопати яму та привалити її камінням… щоб лиси не розгребли… Все ж таки людина!..
І ніби відгомоном на цю Лазареву думку, пролунало у згадці давноминулих часів: — Ecce Homo!
Згадав? Чи… дійсно вчулось? Аж оглянувся.
І здалося, що над багаттям у червоному сяйві, мов за заслоною диму, стоїть Раббі… у білому довгому хитоні… Із смугастим плащем на рамені…
Чисто так, як бачив його у Витанії!
Стоїть живий, дійсний, реальний… з лагідним виразом на обличчі…
Почув навіть знайомий голос:
— Так, людина! Тільки людина! Як усі інші люди… недосконала, повна кволостей… Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними… Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були…
Усміхнувся й зник. Немов розплився з димом…
Єпископ підвівся, став над покійником.
— Не осудив тебе, бо ти тримався права людського… але шукав Істини, хоч і не знав, де вона…
Замовк. Бо здавалося єпископові, що не годиться дорікати мертвому… Та й марно це!
Обернувся, щоб вийти з печери. І раптом відчув, ніби з серця його вирвався могутній потік…
Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любові… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…
Це слово «грішник» аж хитнуло ним, як вітер очеретиною…
Але ж «Господь не хоче смерті грішника»! Чи ж не написано це?
Лазар швидко обернувся до втопленого й підняв руки до неба, немов би офірував на них свою віру, своє серце, недосконалість своїх думок, таких людських, дрібних…
За хвилину промовив до мертвого:
— In nomine Jesu! Pontie, veni fora![469]
І вийшов з печери не оглядаючись…
Сильним віддихом, як по тяжкій праці, підіймались єпископові груди.
Чув, як голосно стукотіло в них серце, мало не викликаючи луни!
Довкола все завмерло.
З лісу, з річки, з далеких лук не було чути жодного голосу, найменшого шелесту…
Річка лежала, як полірована мафкатова[470] плита, немовби вода спинила свій рух. Небо проясніло вже. Зорі немов наблизились, приглядались до землі.
І ось єпископове вухо зловило звук… тихий, ритмічний… Стук, суголосий ударам Лазаревой) серця… Немовби воно поділилося на два… І обидва б’ються одночасно.
Ще мить… З темної печери почулося шарудіння… Голосний віддих, немов зітхання при пробудженні із сну…
Висока, кремезна, біло одягнена постать стала в чорному отворі печери.
…………………
Заслона диму з багаття помалу осіла на землю.
Ще ледве жевріло золоте жаровиння в догоряючому вогнищі, якого вже ніхто не підтримував.
470
Мафкат — старовинна назва малахіту. Темно-зелений з білими жилками мармур, камінь дорогий, але не дорогоцінний, як лазурит.