Юнак підняв очі. Дотик був такий теплий, ніжний, живий! Як колись дотик Магдалининої руки…
Але думка, не відлетівши до Палестини, повернулася до Кая і поставила перед ним його духовим зором не Маріам з Магдали, а… Руфілу, приятельку його дитячих років і першу «втілену згадку», яка привітала його з поверненням до Таррагони. Бо, вступивши до оселі Руфів, найближчих приятелів Понтієвої родини, першу зустрів Руфілу. Ах, Руфи!.. Вони ж бо прохали привітати від них батьків!..
А Кай ще досі не мав часу написати батькам…
І Каїв каламос[281] глибоким, низьким голосом розповідав:
«… Найчастіш буваю у Руфів. Почуваю себе в них, як у власній родині. Коли казав про це доміні Юлії — вона вітає вас обох! — вона відповіла: «Це до тебе озивається твоя рідна земля! Прислухайся уважно до її голосу. Змішався з нею попіл твоїх праотців. І це вона говорить до тебе. Вона ж та сама земля, носила й годувала тебе, як був ти маленький… З неї ти виріс! Але не тільки матерія твого тіла в’яже тебе з нею, також і твоя безсмертна Психе — твоя вдача, твій спосіб думати, відчувати…»
Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…
Слово «Психе» — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити «малу Руфілу», як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.
Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.
Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.
«… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба».
Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай «не здібний писати, як дорослий муж».
Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки «дорослого», але навіть «старшого» мужа. І розписався про поважні речі.
Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої «De ге rustica»[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими «Rerum rusticarum libri tres»[284].
«Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи «Specie utilitatis et fructuum»[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.
Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.
Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.
За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.
Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно».
І Кай викликав образ тієї трагічної події.
«Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.
Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.
Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе».
Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово «свої» збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…
282
Цю «гру у Психе» вигадала в дитинстві сама авторка… мабуть тому, що її батько був ентомолог (знавець комах).
287
Події, подібні до описаної, ще й нині повторюються на побережжі Андалузії. Хвилі зносять у море часами цілий урожай. Снопи виловлюють потім із води, якщо це можливе.