Выбрать главу

Юнак підняв очі. Дотик був такий теплий, ніжний, живий! Як колись дотик Магдалининої руки…

Але думка, не відлетівши до Палестини, повернулася до Кая і поставила перед ним його духовим зором не Маріам з Магдали, а… Руфілу, приятельку його дитячих років і першу «втілену згадку», яка привітала його з поверненням до Таррагони. Бо, вступивши до оселі Руфів, найближчих приятелів Понтієвої родини, першу зустрів Руфілу. Ах, Руфи!.. Вони ж бо прохали привітати від них батьків!..

А Кай ще досі не мав часу написати батькам…

І Каїв каламос[281] глибоким, низьким голосом розповідав:

«… Найчастіш буваю у Руфів. Почуваю себе в них, як у власній родині. Коли казав про це доміні Юлії — вона вітає вас обох! — вона відповіла: «Це до тебе озивається твоя рідна земля! Прислухайся уважно до її голосу. Змішався з нею попіл твоїх праотців. І це вона говорить до тебе. Вона ж та сама земля, носила й годувала тебе, як був ти маленький… З неї ти виріс! Але не тільки матерія твого тіла в’яже тебе з нею, також і твоя безсмертна Психе — твоя вдача, твій спосіб думати, відчувати…»

Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…

Слово «Психе» — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити «малу Руфілу», як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.

Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.

Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.

«… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба».

Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай «не здібний писати, як дорослий муж».

Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки «дорослого», але навіть «старшого» мужа. І розписався про поважні речі.

Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої «De ге rustica»[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими «Rerum rusticarum libri tres»[284].

«Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи «Specie utilitatis et fructuum»[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.

Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.

Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.

За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.

Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно».

І Кай викликав образ тієї трагічної події.

«Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.

Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.

Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе».

Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово «свої» збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…

вернуться

281

Каламус, або каламос — зроблене з сухої очеретини перо, яким писали.

вернуться

282

Цю «гру у Психе» вигадала в дитинстві сама авторка… мабуть тому, що її батько був ентомолог (знавець комах).

вернуться

283

«Про сільські речі», «Три книги сільських справ».

вернуться

284

«Про сільські речі», «Три книги сільських справ».

вернуться

285

«З погляду корисності та продуктивності».

вернуться

286

Villicus — державець, фермер.

вернуться

287

Події, подібні до описаної, ще й нині повторюються на побережжі Андалузії. Хвилі зносять у море часами цілий урожай. Снопи виловлюють потім із води, якщо це можливе.