Маріам? У житті такого rusticus-a[288], яким хотів стати Кай?..
Посвятною носійкою натхнення — так! Але матір’ю роду? Управителькою власних земель?.. Блюзнірська думка!
— Мудра, прекрасна Маріам, як же ти добре сказала тоді в Тиверіаді: «На початку слід завжди уявити собі й кінець».
Знов відклав каламос і сперся на руку.
Ні! Магдалина була для нього навіть не першим коханням, а втіленою мрією, тугою за ідеалом! За недосяжною мрією! І мрією вона повинна лишитись.
Легким шерехом надбігла згадка: коли несподівано зірвалася коротка хуртовина, у Кая, шо саме приймав звіт від ланового Галла, вирвалося мимохіть:
— І навіщо існує в природі таке страхіття?!
А Галл цілком просто й спокійно промовив:
— Громовиці та хуртовини підпирають родючість та плідність рослин. Вони потрібні!
Отож Маріам була першою хуртовиною Каєвого життя! Без неї не було б того врожаю, що його повинно принести життя! Але дозріти мусить той урожай його віку без хуртовин, гураганів, злив, що проламують хмари, в спокою аж до повної дозрілості плодів його життя…
Матрона Юлія передучора сказала:
— Земля — як доля. Вона дає і добре, і зле, в залежності від того, що людина сама посіяла!
Правда це! Свіжі ще рани… Але вже не печуть так гостро. Вони лише не загоєні, закороткий-бо минув час… А втім, старі ветерани кажуть, що й загоєні рани відзиваються болістю, хоч і не безпереривною, а хвилевою, протягом цілого життя, до смерті…
Щоб відігнати журливі думки, знов вернувся до листа:
Мати не мусить мати підстав тривожитись, що її Кай здичавіє на селі, стане одним із rusticus-ів, що їх висмівають у комедіях, як грубих людей.
Таррагона недалеко від усіх земель. Віддаль — шість-вісім годин їзди! Добрих коней у їхніх стайнях на бракує. А Кай їздити, здається, вміє…
Таррагона має й музей[289], збудований на взірець єдиного у світі Олександрійського музею[290]. Навчають там мудреці та митці[291].
Не дурно ж Таррагона посвячена Аполлонові, богові надземних злетів. Аполлонове місто не допустить, щоб у ньому наслідували приклади нерозумної пихи urban-ів, тих, що ще вчора були вільновідпущеними рабами, як це любила зазначати мати…
Що б написати ще?..
Очистив каламоса. А з-під «стрілами вигнутих», як казала Магдалина, Каєвих він, ластівкою вилетів погляд і торкнувся Сціпіонової вежі, що, мов крапка, закінчувала історією записані аннали:
«Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!» — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.
Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..
Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.
— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.
— Ти ж недалекий від правди, приятелю!
Кай на хвилину замовк. І додав поважно:
— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як «Сціпіонову бранку»…
Клавдій стяг низькі рівні брови:
— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець[292] призначив тобі бути, — як Еміліан[293] пише, — «між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань»… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що
Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.
— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…
— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: «Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!» І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес[294] навчав:
— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.
На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.
— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.
289
«Музей» у ті часи був тим, чим нині є університет, а не збіркою різних історичних предметів.
293
Сціпіон Еміліан, що знищив Картагену і якому «великий африканець» з’явився у сні й сказав ці слова. Жив цей С. Еміліан приблизно 40 років по смерті Сціпіона Африканського.