— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..
…………………
Коли золотисті[295] нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.
Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається «беззмістовних забав», які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.
Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.
Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:
Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів[297] та білих тог.
Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол[298] на жіноцтві. І не тільки на старших матронах, але й на зовсім молодих замужніх жінках.
Прозорих, вишиваних золотом чи протканих сріблом тканин, таких улюблених на Сході, а також і в Римі, тут взагалі не було.
Таррагона, як і вся Іберія[299], трималась достойних стародавніх звичаїв, що їх у Римі та у східних провінціях вже забували.
Спізнившись на початок обряду, юнаки приєдналися до весільних гостей саме в той мент, коли жрець сипав кадило acerr-ою, кадильною ложкою — перед великою бронзовою статуєю таррагонського Алоллона, якого іберійці називали Абеліоном.
Клей Емілій подав своїй нареченій посвятне печиво на знак, що не здобуває собі жінки купівлею, але подає їй руку як товаришці й дружині, з якою ділитиме все: хліб, вино, воду й вогонь.
Тільки ця форма подружжя давала нареченій право на титул «матрони», а не лише назву mater familias, «матері роду». Крім того, давали ще й привілей називатися найменням свого чоловіка.
Наречена злегка розгорнула фалди свого вогненно-червоного шлюбного покривала — flammeum. Лише єдиний раз у житті, при першому шлюбі, могла його носити.
Вимовила поважно, достойно і ясно формулу:
— «Ubi tu Aemilius, et ego Aemilia»[300].
Її обличчя крізь легенький серпанок фламеуму спалахнуло гарячим рум’янцем, майже наближаючись до відтінку самого фламеуму.
З цього менту молоденька Марція приймала наймення чоловіка та ставала «Емілією».
Очі всіх були звернені на наречену.
Але Каїв погляд лише сковзнув по її золотистій голові й полинув поміж дівчат.
Ураз найшов чорноволосу Руфілу, неначе озвалася та покликала його! Усміхнулася з першого ряду дівочого хору. Її усміх був радісний і ясний, як згадка про дитячі роки…
Божественним нектаром здавалися сьогодні Каєві ті солодкі ягоди чорного тутовника, що їх їли тоді, в дитинстві, скроплюючи темно-пурпуровим соком свої туніки, розмазуючи червоно-сині плями по обличчі…
Як було весело підхоплювати потім чорно-синіми устами холодний струмочок, що дзюрчав із пащ мармурових дельфінів. У широкому басейні тієї «фонтани дельфінів» вони пускали човни із замкненими в очеретяних кліточках цикадами…
Надимали щоки, дмухаючи на шовкові плахти[301] своїх «трирем», і слідкували з цікавістю за колисанням корабликів у «хуртовину»…
Скільки було сміху й верещання, коли котрась із «депортованих на Делос» цикад не витримувала довгого плавання, і з «триреми» вибухало сюрчання протесту!
Тоді «крилата» Руфіла була така щаслива! Чи не з того часу полюбив Кай усе «крилате»?..
На хвилину отямився від мрій-згадок серед глибокої тиші, що налягла на присутніх. Наречена пила обрядове вино, подане їй нареченим.
Думки, розколисані згадками, знов підхопили та хвилями прибою понесли Кая…
Передучора оглядав він поля дозріваючого на олійок укропу[302]. Міцний аромат розігрітих удень пахучих ланів аж п’янив.
Кай не помітив, як у задумі підсвідомим рухом погладив запашні зела.
300
«Де ти Емілій, (там) і я Емілія». Формула подружжя, в якому жінка приймала ім’я чоловіка.