З-під його руки вилетіло кілька невеличких метеликів, блакитних ліцен[303]… За мить, немов на наказ, піднялися й зароїлися над полем сотки ліцен.
Немовби хтось, граючись, сипнув пригорщі сріблясто-блакитних пелюсток. А вони легенько крутилися та пливли в позолоченому сонцем повітрі.
Сестри крилатої Руфіли! їх посилає до сонця повна життєвої сили родюча Мати-Земля… Це її сни, її мрії!..
Ґея арозімос! — виплив сам собою вираз, яким елліни називають однаково Землю й Наречену.
Хто ж може бути тією «Нареченою»… як не Руфіла?
І бачить її Кай уже не дитиною з крильцями, що грається з метеликами, але дівчиною-Психе, оточеною безліччю сестер, блакитних, як небо, метеликів.
Коли б хтось у ту мить глянув на Кая й Руфілу, може б, побачив світляні струни, що споювали іскристі погляди обох…
Але всі дивилися тепер, як жрець ллє вино на вогонь вівтаря. Полум’я скрутилось, як сухий лист, і разом витяглось угору. Потім слухняно впало, щоб далі горіти ясним рівним вогником.
— Будуть щасливі!
Цими невимовленими словами осяяло ввесь дім, як теплим промінням. А в Каєвій душі стало так затишно-спокійно… Вбачав у цій ознаці обітницю… собі! Як же ясно відчував він себе вдома! Не в тій байдужій чужині, що її життя не знаходило відгуку в Каєвій душі ні в серці.
Тут! Тільки тут запущене його коріння!
Тим часом молода пара подала собі руки над заспокоєним, тихим вогнем вівтаря. Жрець закінчував обряд благословінням.
— Бог Світла й Злету чув ваші присяги та прийняв ваші обітниці, що їх ви добровільно склали.
Барвисті воскові маски предків з обох боків вівтаря немов оживилися від радості, що стали свідками присяг, які принесуть родові можливість розростатися новими паростками.
І знов цілою істотою відчув Кай, що всі ці обряди, слова Абеліонового жерця для нього, Кая, не лише формула. Вони не тільки зовнішній прояв, але необхідні частини єдиного цілого, тісно зв’язаного з внутрішньою Каєвою істотою. Все це частина його самого. І відділити їх від себе не зможе ніколи він сам, ніколи й ніщо…
Довкола лунали весільні пісні:
Пісні відзиваються в Каєвому серці, немов то не Кай Емілій з Марцією, але Кай Понтій з землею Іберійською бере шлюб.
Правда, мали рацію стародавні елліни, перші вчителі іберійців, з’єднавши в один вираз «Наречену і Землю».
І так потягло його до цієї землі, що ледве дочекався кінця весільних обрядів.
Відіслав додому рабів із лектикою, присланою дбайливим домоправителем, і подався сам пішки. Ішов ланами, потім піскуватими пустелями між кам’яні скелі, аж до моря.
Бути на самоті! Тільки удвох із «Нареченою-Землею»!
Не був так зворушений навіть у хвилину свого приїзду до Таррагони. Тож хотів привести до порядку свої думки й почуття, як то кажуть: «Sub Jove frigido!»[304]
На мить майнула думка: вернутися додому, звеліти приладити човен із веслярами й виплисти в широке море, щоб здалека обняти зором якнайбільший шматок цієї землі.
Але затримався.
Ні! Ні! Не треба жодної людської істоти! Кай хоче слухати, про що в нічній тиші говорить Іберійська земля. Хай на ній, твердій і певній, устоїться вино екстази, сколихнуте сильним рухом душі. А серце хай роз’ясниться, чисте та прозоре.
— Слухай голосу землі! — згадав батькове слово при прощанні.
Ішов повільним кроком по м’якому піску понад берегом сонного моря. Від часу, як ходив за Назаретським Раббі, звик до повільної ходи в роздумуванні. Одночасно вправлялись і дух, і тіло.
Як далеко від нього нині й Учитель Галилейський, і Галилея! Але ясно міг уявити собі його на весіллі в Кані… Прецінь він не цурався людей, мав їх усіх за братів.
Кай викликав у своїй уяві обличчя весільних гостей, тих у Галилеї! Навіть і ту кратеру[305] з червоного порфіру, з двома бородатими головами, що служили їй за держално[306]…
Тоді Кай прийшов уже по чуді з вином… спізнився.
Тут Раббі не навчав, не проповідував, не карав нікого. Не згадував про ту «вічну відплату», як це чинили юдейські пророки. Разом із своєю Матір’ю був тут і він лише весільним гостем між весільними гістьми: слухав пісень, жартів, пив вино, їв смачну їжу, приготовлену на врочисте святкування весілля. І благословив щастя юного кохання. Щоб збільшити приємність гостини, перетворив на прекрасне вино призначену на омовіння воду!..
Кай розкрив обійми і простяг руки. Хотів би обняти і землю, і море, і небо… Небо! Яким же йнакшим бачить він його тут, ніж у Юдеї!
303
Ліцена (Papilio Licena) — малий метелик, зверху блакитний, сріблясто-сірий із жовтими цятками під сподом.
305
Кратера — велика ваза, в якій змішували вино з водою, бо під час гостини чистого вина без води не пили. Лише коли відбувалася «пиятика» — оргія, то по вечері пили чисте вино.
306
Така ваза-кратера була знайдена при розкопках у Кані Галилейській перед першою світовою війною.