Правда, нині земля привертає Каєву увагу.
Але чи ж, думаючи про землю, можливо цілком відділити від неї небо? Небо, що з’єднане з нею на обрії, що накриває її безоднею свого склепіння?..
Каїв погляд затримався на двох найясніших зорях «Небесного мисливця», Оріона.
— Які ж вони сяйливі! Як… Магдалинині очі!.. — майнуло думкою. А з-поза неї немов відчув відлунок Магдалининого співу.
Так, Маріам — Мрія, Маріам — те недосяжне небо…
Руфіла — дійсність, Земля… «Ґея арозімос!»
Обидві — прекрасні, радісні.
Але ж хто живе на землі, не може обминати земного! Він потребує товаришки земного життя, щоб іти з нею рука в руку поземним своїм шляхом… Потребує тієї сестри-нареченої, доньки одної з ним Матері-Землі.
А мрія?.. Вона — як надземна муза, одягнена веселками й сяйвами… Вона зв’язує земне з небесним. І вона відлетить… разом з юністю, добою мрій цих квітів життя, відчиняючи двері невблаганній дійсності, добі, що по квіті повинна дати овочі…
Весілля в Кані Галилейській!..
Весілля в Таррагоні…
Думки колисали Кая, як морські тихі пружні хвилі…
— Занадто багато у Кая фантазії, почуття, серця! Як у справжнього іберійця! — часто з зітханням констатувала Прокула.
«Так. Може, тому саме Кай і є цілою людиною», — тихо в думці відповідав Пилат. І закінчував уголос:
— Бо в Каєві повним голосом промовляє його батьківщина, Іберійська земля!
— Якщо занадто піддаєшся чарам поезії та абстрактним ідеалам, не запримітиш повсякденної прози, з якої складається реальне життя! А римлянин, пан світу, ніколи не повинен забувати про життя! — остерігала мати Кая.
Ах, мати! Як їй було тяжко зрозуміти поезію, мрії, злети душі!
Її життям керували впорядкованість, спокій, незломна воля, а передусім обов’язок. Аж дивно; як могла вона дорозумітись із Магдалиною?..
Кай відчув утому. Не знесиленість, але здорову фізичну втому, яка нагадувала: слід відпочити, бо не зможеш працювати.
Внутрішня душевна боротьба вщухала.
Юнак сів на прибережний камінь. Обрій затягла опалева мла. Зір уже не було видно. Море й небо злилися в одно…
Що ж то замайоріло на обрії?
Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.
Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.
Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?
Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!
І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…
Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!
А в душі хочеться вірити, що воно таки є!
До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…
Парусів немає… Не видко руху від весел…
Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?.. Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…
Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.
Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..
Душа затремтіла в страшному передчутті:
Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у «Хароновому човні», що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…
Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!
Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…
Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…
Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…
Ось Саломе… Сара…
Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той «зелений ятлик» із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!
Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині[308]…
X. СВІТЛО
Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом[309].
307
Вираз «сестра моя, наречена» взято з єгипетських пісень кохання. Вживали цього виразу єгиптяни на знак, що кохана дівчина стає близькою, «своєю», як член родини. Бо женилися з сестрами лише єгипетські фараони, щоб нащадки були «чистої крови» та щоб не були вони від «нерівні».
308
За іспанською легендою, Магдалина, Марта, Лазар, Маркела, Максимін, Марія-Саломе, Сара й Донатус (усі признані святими римо-католицької церкви) причалили в «барці без весел і парусів» коло Таррагони. Південнофранцузька легенда каже, що причалили вони до берегів Камарги. Вона, певно, має більше підстав, бо історично відомо, що Лазар був першим християнським єпископом у місті Массілії (сьогодні Марсель). Марта, проживши з Магдалиною та Лазарем у Массілії, була похоронена в Тарасконі. Магдалина потім подалася із Массілії на пустинницьке життя (Sainte Baume, близько Марселя, а потім ще далі). Марія-Саломе й Сара поховані в місті Saintes, куди ходять щороку на прощу в тиждень по Великодні цигани, бо мають св. Сару, служницю Марії Магдалини, за свою святу покровительку. Св. Максимін був першим єпископом у південнофранцузькому місті Екс (Аіх). Так зазначено в анналах римо-католицької церкви.