— Я тобі пораджу! — озвалася Бельга, що завжди й для кожного мала готову раду. — Звели в усіх менших ценаціонах[329] приготовити… Де пан надумається, буде вже готово!
Раби гуртом переходили з одної ценаціони до другої. Несли обруси, посуд, квіти й… говорили, говорили…
Як звичайно, найновіші, найцікавіші відомості мала квіткарка фіорая[330] Беларія. Про неї казали:
— Беларія — як дволикий Янус[331]: бачить і знає минуле та прийдешнє! Вона знає все!
— Ну, все чи не все, але трохи знаю… Казала мені їхня служниця Сара… Й повірити тяжко!
— Що?.. Що? — збивались усі в коло, поки не бачив Барбатус.
— Ідіть сюди!.. Барите! Бобусе! Бібаксосе!.. Швидше!
Ще Каїв дід завів для зручності порядок, що всі раби, належні до певної фамілії його маєтків, звались з одної літери. У таррагонській Преторії всі раби мали наймення, які починалися з літери «Б».
— … у них однаково, що пан, що раб…
— Як це?
— Це ж неможливо!
— Ех, та Беларія! Завжди вигадає таке… несамовите!
— Та цить, Бобусе! Хай каже!
— Кажу ж: Сара оповідала… Не відкупилась вона… Але її пані, ота красуня, що зветься Маріам, схотіла сама стати, як Сара…
— Невільницею? Що-бо ти, дівко, говориш! Застановись! — не могла втриматися Бельга, дарма що любила фіораю, як доньку.
— Ні, бабусю! Не те, невільницею, але… як би це сказати? Ну, схотіла з великої пані стати простою жінкою. Одяглась по-простому, всіх своїх рабів відпустила на волю, майно своє роздала… А, кажуть ті люди, великий маєток мала!..
— Та що-бо ви сьогодні? — хвилювався домоправитель. — Так і до вечора столи не будуть готові!
Але в іншій ценаціоні знову всі були біля Беларії:
— Учитель їхній, що навчав їх цього, був син Бога!.. Усе міг! По морю ходив, як ми по шляху. Єдиним словом, без лікування, привертав немічним здоров’я… Одужували навіть ті, що доторкалися його одягу!.. Та де! Маркелиного пана, того мудреця чи філософа Лазара, мертвого, аж на четвертий день по смерті воскресив! Єдиним словом!.. І на скалочки побитого Донатуса — так само…
Це вже здалося цілком імовірним і натуральним:
— Якщо син Бога, то звісно!
Звикли-бо були чути про уздоровлення Аполлоном-Зцілителем. Не було жодного скептичного голосу. Слухачів наповнювали радість і містичний страх.
— На Добру Богиню[332]! — сплеснув руками домоправитель Барбатус. — Та що мені з вами сьогодні робити? Канчуків схотіли? Чи за ергастулами скучаєте? Вже й час обідати подавати, а столи й досі не готові! Вже хто-хто, а ти, квіткарко, таки дістанеш!.. Розповідає, мов той філософ на майдані!
— Не гнівайся! Я тобі все розповім…
— Та вже гаразд! — лагідно кивав головою Барбатус, що чимало почув про прибулих. — Але — потім! Тільки ж майте розум! Бачите-бо самі: не абиякі гості!.. Тож обід мусить бути урочистий, в порядку. А ви… — І лише махнув рукою.
…………………
По обіді Баритус приловив квіткарку.
— Послухай, дитино, попрохай ту… Сару, чи як їй на ім’я, чи не прийшла б до нас… на наше подвір’я[333]… по вечері панів… у час відпочинку… Хай розповість… може, й таткові твоєму чимсь помогла б…
— Добре… Я вже про це міркувала… Проситиму… Вони всі такі добрі! Тепер сплять. Кілька діб без сну пробули між хвилями!..
Та не всі гості відпочивали.
У Каєвій канцелярії-таблінумі Магдалина розповідала про Юдею…
А Кай думками й серцем був далеко. Як годиться учневі філософів, прийняв з повним зовнішнім спокоєм вістки про останні дні Раббі…
Але голос його заломився, коли спитав різко:
— А що ж… батько?
Не смів і не хотів судити батька. Але відчув Пилатів злам…
Батько, Палат Справедливий, злякався доносів… Ірода!.. І це відсунуло образ батька немов у тінь.
А Раббі — жив далі. Чув його ніби ще реальніше!..
— Хіба ж Сократа знищили, присудивши його до смерті?..
Бачив погляд його очей, пригадав колишні рухи, колись зачуті слова…
— Учителю добрий! — вирвалося з уст, як тоді, коли вперше питав його про досконалість…
Але боявся пропустити слово з Магдалининих оповідань. Думка бігла паралельно з Маріїними словами…
Що ж залишилося від тієї запеклої ненависті юдейських священиків та Ірода? З хресної смерті?.. З… батькового зламання?..
Все ніби розпливалося у сяйливому німбі радості… світлої перемоги…
329
Coenationes, ценаціонес — їдальні. Звичайно в заможних римських домах було більше таких їдалень. Були, напр., «велика», «парадна», «інтимна», «родинна», «для меншого товариства», «на дві особи», «менша святкова» й под.
330
Фіорая була не садівничка, але невільниця, що мала обов’язок тільки прибирати квітами.
331
Янус був бог з двома обличчями, на переді та на заді голови (на знак особливої пильності). Тому казали, що він одночасно дивиться і в минуле, і в майбутнє.
333
Мешкання рабів поміщалося звичайно в задній частині оселі. Двері всіх кубікулів (спалень) виходили на внутрішній двір, де посередині був водограй, тут раби вмивалися. Часами двір був обсаджений деревами, часто горіхами, бо запах горіхового листу відганяє мух та всяку комашню.