— Але все-таки чогось попросимо тебе, Каю! — озвалася Магдалина. — Дай нам якусь тканину, щоб загорнути келех, як був він загорнений у Йосифа. Маєш щось відповідне?
— Маю! — зрадів Кай. — Найдорожче, що зберігається в лараріумі роду Понтіїв: дорогоцінний фломеум, наш родинний почесний пурпур!
І пригашеною зорею в руках Магдалини заяснів келех магів, загорнений фломеумом роду Понтіїв[339]…
Сама ж Маріам знову стала з келехом на переді баркаса.
Вузькою стежкою між прибережними скелями вправно й просто поплив човен без вітрил і весел… немов поніс душі у вічність…
Як сон прийшли, як сон відійшли дивовижні гості Преторії Понтіїв, що стояла на землі Іберійській…
Крім фламеуму, не взяли нічого, що пропонував їм Кай. Зате ж йому залишили дивні гості ясний спокій… Якби ж могли забрати спокій посланці Того, хто вітав усіх словами: «Мир вам! Мир тобі!»
Але з Магдалиною, мрією юності, відпливала й пора Каєвого молодечого розквіту, якому немає вороття…
По буйно розквітлій весні життя приходить пора дозрівання, літо, заповнене чином, розростом.
«Для смертельника лише земля може бути тереном чину! — думав Кай. — Земля… І наречена!»[340]
Замислився.
«Чи ж добре сказав те, саме тепер, по проводах своїх гостей?»
Відчув, як ніби теплим подихом обвіяло йому серце. Так! І та, і друга, земля й наречена, чекають на нього.
А він, неначе перша людина в день свого створення, стоїть на порозі першого ранку, ще в серпанках прийдешнього сяйва, в мерехтінні сліз плідної передранкової роси… В імлі снів і мрій, що відлітають…
По цім ранку вже буде день — діяльне життя!..
Раббі послав йому келеха, бо для чину потрібно сили. Чи ж добрий господар, посилаючи слугу свого на виноградник, не підкріпить його спочатку?
І в Каєвій душі встав образ Раббі… не змучений, зганьблений, оплетений сітями людської злоби та жорстокості. Ні! Добрий Пастир шукає та скликає овечок своїх, прислухаючись до голосу горлиць, що туркотять по виноградниках. Бо минула доба дощів і прийшла доба пісень…
Ось Він! Погідний, подає щирою рукою радість весільним гостям у Кані. І, здалека, немов лунає його бадьоре привітання:
— Рах tibi! Мир тобі!
Думка звернула до ближчого, вчорашнього весілля… Хор дівчат… Руфіла та Психе Іберійської землі…
«Земля і наречена…» — зітхнув Кай. Помітив, що зупинився в посвяченому Абеліонові гаю…
Під темнолистими густими лаврами стояв майже нічний присмерк… Журний, тужливий, він був просякнутий гірким меланхолійно-ніжним ароматом.
«Неначе в день лемуралій[341], коли в прикрашених кипарисовими гірляндами гаях мертвих[342] поминають тіні померлих перед колумбаріями[343], де стоять похоронні урни!» — подумав Кай.
І здивувався. Бо ніколи ще згадка про мерців не приходила йому в голову в цім святім гаю…
Зненацька його погляд упав на жрицю. Сиділа на круглій мармуровій лаві, вся від голови до ніг загорнена в подорожній плащ. Тільки в біле взуті[344] ноги, мов дві білі голубки, готові зірватись до лету, виглядали з-під одежі.
Побачивши Кая, Аполлодора встала. Взяла з лави досить велику посудину, обгорнену тканиною, ще прикрила її фалдами свого рясного плаща і промовила спокійно й поважно:
— Відходжу. Бо «Келех, замість ліри, поставить любов»… так сказав зоряний дух дитини-профантиди…
Кай не міг зрозуміти сенсу цих неясних слів… Хто ж бо, крім жерців та жриць, розуміє оракули? Але звик вірити, що віща діва прочуває майбутнє, іншим невідоме. Вища й таємна сила керує її життям!
Тому й не запитався, куди й чи надовго відходить. Тільки думкою майнуло:
— І вона, певно, як Гела, піде за Магдалиною… тому й згадала про келех!
Аполлодора вже відходила, додавши тихо:
— Будь благословен!
Кай зробив прощальний знак рукою і мовчки подивився їй услід. Завагався хвилинку й увійшов до храму Абеліона.
Перед статуєю-палладіумом вічна лампада[345] була без світла. Не жевріло й вугілля на вівтарі, де палили перед богом пахощі…
Ще вчора Кай напевно захвилювався, коли б сталося таке блюзнірство, думав би, які біди воно віщує в Таррагоні…
Але сьогодні подумав тільки:
«Та ж посвячений Аполлонові вогонь «вічного світла» забрала з собою віща діва Аполлодора!.. Вона ж мусить знати ліпше, куди веде її дух! Вона не могла б так учинити, не діставши якогось наказу!..
Спокій з такою певністю увійшов в Каєву душу, що він цілком без хвилювання глянув ще раз на бронзове обличчя Абеліона, яке ніби ховалося у сутінках мовчазного храму.
340
Думка, типова для римлянина з доби розквіту Риму, не з часів цезарського Риму, доба упадку.
343
Колумбарії — зроблені спеціально для цього заглиблення в стінах цвинтаря або в наземних гробницях, куди ставили урни з попелом спалених мертвих. Бо ані греки, ані римляни не ховали мертвих у землі, але палили мертві тіла на стосах, обсипаних кадилом та политих запашними живицями. Попіл збирали до урн, а урни ставили в колумбаріях («голубниках»), бо дуже були подібні до приміщень, що їх роблять для голубів. (Раз у рік, у лютому, відбували «лемуралії», свята мертвих. Тоді прибирали урни вінками, квітами й палили перед ними олійні лампки (як ми — свічечки на могилах).
344
Поганські жерці та жриці носили як ознаку своєї гідності тільки біле взуття. У римо-католиків його носять єпископи.
345
У грецьких та римських храмах горіло «вічне світло» перед вівтарем, біля дверей храму була «люстральна вода», як у нас є свячена, в якій кожний, хто входив, мусів змочити кінець пальців правої руки на знак очищення.