І Пилата заплутували все дужче в міцні сіті — і римляни й аборигени. Але ніхто не виступав на відкриту боротьбу, дивуючись на велику освідомленість прокуратора про всі задуми й плани тетрарха та духовенства.
Пилат задихався в лабетах цих лукавих інтриг, так органічно йому ненависних.
Втомлений, змучений до краю, йшов напролом. І, нарешті, збагнув, що перестає володіти собою…
Тоді замкнувся в своєму цезарейському палаці й не приймав нікого.
Цілими днями, а часом, і ночами, блукав алеями своїх садів. Або дивився на танець хлопчика з цапком і нічого не бачив за своїми думками.
Одного дня згадав за Йосифа Ариматейського й викликав його.
— Що ворожать Римові юдейські пророки? — запитав між іншим приятеля.
І лише хитав головою на Йосифові вияснення, що юдеї мають пророків, правда, але то не «ворожбити». Вони не пророкують на запитання. Цікавить їх тільки доля ізраїльського народу та ті ознаки, з яких пізнається прихід Месії.
Пилат тільки махнув рукою. А за хвилину, немов сам до себе, думаючи вголос, промовив:
— Гадаємо, що страждання наші приносять нам болісті, невдачі, розчарування чи смерть близьких… А джерело всіх терпінь одно: неможливість пізнати., що є істина… в чім вона… Й де її шукати… Вона, Йосифе, як той твій келех дорогоцінний… Така вона почесна, така таємнича, незрозуміла… І ми, шукаючи її, раз у раз плутаємо її з найрізноманітнішими речами, до неї ніяк не подібними… Не лише знайти, але навіть наблизитись до неї ми не здатні!
По хвилині мовчання додав:
— Часто згадую той келех… Коли б я міг побачити його?.. Коли міг би ти прийняти мене в себе?
І впав майже в розпуку, довідавшись, що Йосиф уже не має в себе посвятного келеха…
— Як же було можна?.. Хто ж знає, чи довезе його Маріам до Рима?!
Не знав про те Ариматейський, бо не було ще жодних звісток від Магдалини. Не міг навіть довідатися, чи відпливла, і з якої пристані. Але знав, що саме у той час, коли мала почати подорож до Рима, єрусалимські священики переловили Лазареву родину та більшість його слуг у Тирі.
Було відомо, що всіх їх знищено, бо під час хуртовини пущено в море на старій барці без весел і без вітрил, без їжі й без питва…
— Чи була з ними Маріам, того не знаю. Мабуть, як вернусь додому, знатиму. Маю одну дівчину, якій на долі Магдалини дуже залежить. Але я твердо вірю… більше! — я певен, що келех не загинув і… може, захистив Магдалину більше, ніж Магдалина захистила його…
Дивився, немов не на зовнішній світ, а лише в своє серце. Тепер Йосиф Ариматейський був завжди такий: замислений і заглиблений у себе.
— Так, — додав по хвилинці мовчання: — Келех урятує не лише себе, але й Магдалину…
Однак Пилат не мав тієї віри й був іншої думки:
— На Рому й Немезиду[402]! Говориш щось несамовите, Йосифе! Смерті Магдалининої родини я не подарую юдейському синедріонові! У цьому вони можуть бути певні!.. І Маріам з келехом знайти мушу! Хоч би у воді, коли не на землі! Йосифе! Ти знаєш таємні науки! Скажи мені, чи я знайду келеха? Де його шукати?
І дивний був Йосифові небувалий вираз Пилатових очей…
Однак відповів непрямо:
— Раббі казав: «Шукайте — і знайдете!»
Пилатове обличчя заясніло.
— Так я знайду келех! Знайду! Чи на землі, чи в глибинах вод!.. За життя чи по смерті[403]… Хоч би довелось шукати аж у Тартарі[404]!
— А пам’ятаєш, що я тобі говорив, коли показував той келех? «Хто йде за ним, тому в дорозі його сліз не обітре ніхто!»
Пилат знизав раменами:
— Кожний з нас плаче на цьому світі! Хоч часами й без сліз… А чи може хтось обтерти ті невинні сльози?..
…………………
І почалося ще гарячковіше шукання витанійської родини, а Марії зокрема. Вжито всіх способів і всіх заходів, якими розпоряджав намісник цезаря в Юдеї. А це долило ту останню краплину до вже й так переповненого злобою та зрадою келеха ненависті, що його так завзято приготовляли для Пилата.
Тож, нарешті, промовив Рим.
Мова його, як завжди, була лаконічна й невідмовна:
— Cedere patria[405]! — дістав наказ Пилат.
Було більш як на часі спинити пусті балачки, недопущенні для величі Риму, і прибрати до рук Юдею, що, фактично, вже чималий час була без прокуратора.
В дійсності, це вигнання не було карою Пилатові. Воно лише давало можливість непомітно усунутись у тінь. Бо Рим не забув і відібрав твердому правителеві Юдеї його заслуг.
405
Cedere patria, «покинути батьківщину». Була це формула, якою засуджували на вигнання. Такий вигнанець не смів: 1) мешкати в місцевості, де народився і де мешкала його родина; 2) перебувати в Римі; 3) бути на державній службі.