Раптом почув себе ще меншим, безсильнішим і таким самітним, покинутим!..
Важко зітхнув:
— Жаліють мене… навіть власні раби!.. А вона… вона…
І голова з твердими рисами, з гіркою глибокою зморшкою біля опущених кутиків уст, опустилася ще нижче…
…………………
З того дня на кожному кроці Пилат помічав вияви співчуття у своїх рабів: і в несміливих поглядах їхніх, в обережних рухах, в зітханнях, що іноді зривалися з їхніх уст. Розумів, що в тому проглядає людська добрість, а не слухняність чи страх невільничий.
І це гостро пекло колишнього можновладця… Як милостиня… від якої не міг відмовитися, щоб дожити віку!..
Лікар Антимах, мовчазний грек, був єдиною особою в маєтку, що знала, з чого починати розмову, й могла викликати Пилата на розмову.
Але лікар також бачив, що його пацієнт, хоч фізично ще дужий, не потриває довго, бо не хоче жити!
А все ж таки часами лікареві пощастило викликати Пилата на розмову. Тоді, як у власних думках, вимовлених уголос, Пилат шукав пояснення своєї меланхолії. Але для цього мусіла з’явитись причина.
А такою причиною був або синів лист, або повернення когось із посланців, що приїздив повідомити про повну відсутність слідів Магдалини після відплиття барки з Таррагони…
На Таррагоні обривалися всі сліди. Власне, це була тільки єдина літера на табличці, замість цілого слова… Відпала навіть можливість якихось припущень! Для мозкової чинності залишалась тільки одна сфера — згадки! І тільки оті спомини про минуле були єдиним субстратом, на якому Пилат ще тримався при житті.
Але Пилат не хотів наслідувати всіх римських сенаторів на відпочинку, що на старі роки писали свої мемуари. Про що, власне, міг би він писати? Впускати юрбу в своє інтимне життя? Життя з Клавдією Прокулою?
Чи про те, що його переможено підступом і лукавством?
Чи виправдовуватись, що перемогли «переможені», на яких він наступив своєю сандалею? Якими так погорджував, що навіть не вважав потрібним тримати в Єрусалимі цілої легії вояків[419]? І знов повертався до основного питання: що ж, власне, звалило його?
На око виглядало, ніби той процес у Пасхальні дні…
Але процес був тільки приключкою. І Пилат зловився на ньому, як жовтодзьобе пташеня в сильце, що його наставив негідник без сили, без честі, без сміливості!..
Дійсно, фатум[420] не тільки посміявся над Пилатом, а просто плюнув йому в обличчя!
І знову, як після процесу в Єрусалимі, Понтій перестав спати…
— Помре нам пан!
— Швидко помре! — перемовлялися невільники.
Але що невільникові панова смерть? Помре цей, буде інший! Хіба здихаєшся рабства смертю пана? А все ж таки невільники співчували. І знайшовся навіть такий, що пожалів пана не тільки словами, але й учинком.
— Ні! Це не чари юдейські, як дехто каже! — прийшов до остаточного висновку раб Едуен. — Це заподіяли так нашому панові ображені боги! Боги нашої землі. І саме за те, що ставить вище них своїх римських богів! Треба одного: перепросити Тараніса та Беліссену[421].
Ось піде Едуен на тяжку прощу в бездорожні ліси… І коли пощастить йому дійти, випросить панові здоров’я й життя!..
Умовив управителя, випросився:
— Піти панові по лік!
— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!
…………………
І подався Едуен спочатку вздовж Родану.
Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.
Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі[422].
Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..
Як би ж не знали вони й про ту приховану «істину», що так за нею пан побивається?
І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:
— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…
Мабуть, що знає!..
Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…
Золота не беруть. Кажуть на нього:
— Зло! Жовте нещастя!
Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.
Кажуть лише:
— Богові дякувати!
А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:
— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає[423]…
422
Звичайно, римляни залишали підбитим народам їхній культ та їхніх богів, але до друїдів ставилися підозріло, бо друїди осуджували війну, не хотіли носити зброї та… не брали заплати.
423
Так навчали друїди, бо ґаллійські племена мали ще й своїх різних богів, як Тараніс, Беліссена та ін.