— Вибач мені, Гаю, мою гарячковість, — сказав Вініцій. — Я думав, ти наказав її забрати для себе або для імператора.
— Гарячковість я можу тобі вибачити, але куди важче вибачити ці жести мужлая, безцеремонні крики й тон гравців у мору. Мені це не до душі, Марку, попереджаю тебе. Знай, звідником при імператорі служить Тигеллін, і ще знай: якби я захотів узяти дівчину собі, я б зараз, дивлячись тобі просто у вічі, сказав би таке: «Вініцію, я забираю в тебе Лігію й буду тримати її, доки вона мені не набридне».
Кажучи це, він дивився своїми очима кольору горіхового дерева у вічі Вініцію, дивився холодно й зарозуміло.
— Я винуватий, — сказав молодик, украй збентежений. — Ти добрий, ти благородний, я дякую тобі від усього серця. Дозволь тільки задати ще одне запитання. Чому ти не наказав одвести Лігію прямо в мій дім?
— Тому що імператор хоче дотриматись правил пристойності. В Римі будуть про це говорити, а позаяк Лігію ми забираємо як заручницю, то, поки точитимуться розмови, вона поживе в палаці імператора. Потім її відішлють до тебе, не роблячи розголосу, та й по всьому. Міднобородий — лякливий пес. Він знає, що влада його безмежна, та все-таки старається пристойно обставити кожний свій крок. Ну як, охолов ти вже настільки, щоб трохи пофілософствувати? Не раз у мене з'являлася думка — чому лиходійство, навіть у таких могутніх осіб, як імператор, і, як він, упевнене у своїй безкарності, завжди силкується дотриматись видимості справедливості й доброчесності? До чого ці зусилля? Вбити брата, матір і дружину — це, на мою думку, діяння, гідні азіатського царька, а не римського імператора; та, якби трапилося таке зі мною, я б не писав сенату виправдувальних листів. А Нерон пише — Нерон дбає про пристойності, бо Нерон боягуз. Але ось Тиберій же не був боягузом, і теж старався виправдатися в кожному своєму вчинку. Чому так відбувається? Що за дивна вимушена данина, що приноситься злом доброчесності? І знаєш, що я думаю? Відбувається таке, по-моєму, через те, що вчинки ці паскудні, а доброчесність прекрасна. Ergo[141], істинний естет — тим самим доброчесна людина. Сьогодні ж я маю здійснити узливання тіням Протагора, Продика і Горгія[142]. Виявляється, і софісти можуть на щось здатися. Та слухай, я продовжую. Я відняв Лігію у Авла, щоб віддати її тобі. Це так. Лісіпп створив би з вас дивовижну скульптурну групу. Ви обоє красиві, але ж і мій вчинок є красивим, а якщо він красивий, він не може бути поганим. Дивися, Марку, ось перед тобою сидить сама доброчесність, утілена в Петронії! Був би живим Аристид[143], він мусив би прийти до мене та нагородити мене сотнею мін[144] за коротку лекцію про доброчесність.
Одначе Вініцій, як людина, котру дійсність хвилює більше за лекції про доброчесність, сказав:
— Завтра я побачу Лігію, а потім вона житиме в моєму домі, і я бачитиму її щодня, завжди, до самої смерті.
— У тебе буде Лігія, а в мене — Авл, однині мій найлютіший ворог. Він прикличе на мою голову помсту всіх богів підземного царства. І хоча б цей дурень загодя взяв урок декламації! Куди там! Він буде лаятися так, як лаяв моїх клієнтів колишній брамник, якого я, зрештою, за це відіслав у село в ергастул.[145]
— Авл був у мене. Я обіцяв повідомити йому, що довідаюся про Лігію.
— Напиши йому, що воля божественного імператора — вищий закон і що твого первістка буде наречено Авлом. Треба ж чимось утішити старого. Я готовий прохати Міднобородого, щоб він запросив Авла на завтрашній бенкет. Хай би старий побачив тебе в триклінії поруч із Лігією.
— Не роби цього, — заперечив Вініцій. — Мені все-таки жаль їх, особливо Помпонію.
І він сів писати того листа, котрий відняв у старого полководця останню надію.
Розділ VII
Перед Актою, колишньою коханкою Нерона, колись схилялися найвельможніші голови Рима, та навіть і тоді вона не бажала втручатися в публічне життя, і якщо іноді користувалася своїм впливом на молодого володаря, то лише для прохань про милосердя. Тиха, скромна, вона здобула вдячність багатьох і не зробила своїм ворогом нікого. Навіть Октавія не зуміла її зненавидіти. Заздрісники не вважали її небезпечною. Було відомо, що Акта продовжує любити Нерона любов'ю тужною та страдницькою, котра живиться вже не надією, а лише спогадами про ті дні, коли Нерон був не тільки молодим і люблячим, але був кращим. Всі знали, що до цих спогадів приковані її душа та помисли, але що вона нічого вже не очікує, а позаяк можна було не побоюватися, що імператор до неї повернеться, то на Акту дивились як на цілком безневинну істоту й не чіпали її. Для Поппеї вона була тільки смиренною прислужницею, настільки безневинною, що та навіть не вимагала випровадити Акту з палацу.
Але оскільки імператор колись її любив і розстався з нею без образ, спокійно, майже по-дружньому, Акта продовжувала користуватися повагою. Відпустивши її на волю, Нерон дав їй покої в палаці з окремим кубікулом і декількома служницями. Давніше Паллант і Нарцисс, вільновідпущеники Клавдія, не тільки сідали з Клавдієм за трапезу, але як могутні його міністри мали почесні місця, й Акту теж іноді запрошували до імператорського столу. Робили це, можливо, ще й тому, що її краса становила істинну окрасу бенкету. Зрештою, у виборі співтрапезників імператор давно вже перестав рахуватися з будь-якими правилами пристойності. За його столом сиділа строката суміш людей усіх станів і занять. Були серед них і сенатори, та здебільшого такі, котрі заразом могли бути блазнями. Були старі й молоді патриції, жадібні до забав, розкоші та насолод. Бували там жінки, що мали гучні імена, хоча не соромилися надівати ввечері біляві перуки та вирушати на пошуки пригод у темних завулках міста. Бували й високі сановники, і жерці, котрі за повними чашами залюбки насміхалися над своїми богами, а поряд із ними юрмився всякий набрід — співаки, міми, музиканти, танцівники й танцівниці, поети, котрі, декламуючи вірші, думали про сестерції, що, можливо, їм перепадуть за вихваляння віршів імператора, голодні філософи, які проводжали жадібними поглядами страви, що подавалися на стіл, нарешті, прославлені візники, фокусники, чудотворці, красномовці, дотепники та всілякі, модою чи дурістю людською піднесені знаменитості-одноденки, пройдисвіти, серед яких було чимало рабів, які ховали під довгим волоссям продірявлені вуха.
Більш знамениті просто сідали до столу, інші розважали бенкетуючих, очікуючи миті, коли слуги дозволять їм накинутися на рештки їжі та напоїв. Таких гостей приводили Тигеллін, Ватиній і Вітеллій, і частенько їм доводилося подбати і про належний як на імператорські палати одяг для всього цього наброду — зрештою, імператору таке товариство подобалося, в ньому він почувався цілком невимушено. Придворна розкіш усе золотила, всьому надавала блиску. Великі й нікчемні, нащадки вельможних родів і голота з римських бруківок, натхненні артисти й жалюгідні нездари — всі прагнули до палацу, аби насолодитися видовищем сліпучої розкоші, що перевершувала людське уявлення, та наблизитися до подателя всіляких милостей, багатств і благ, примха котрого могла, звичайно, принизити будь-кого, але так само й безмірно піднести.
Того дня Лігія теж мала бути присутньою на такому бенкеті. Страх, нерішучість і зрозуміла за такої різкої переміни приголомшеність протистояли в її душі бажанню вчинити опір насильству. Вона боялась імператора, боялася людей, боялася палацу, гамір якого доводив її до нудоти, боялася бенкетів, про безсоромність яких наслухалася від Авла, від Помпонії Грецини та їхніх друзів. Незважаючи на молодість, Лігія багато чого розуміла — зрештою, в ті часи відголоски навколишнього зла доходили навіть до дитячих вух. І Лігія знала — в цьому палаці її очікує загибель, про що в мить розставання попереджала її і Помпонія. Та юне серце дівчини, котре було незнайоме з розпустою і глибоко засвоїло уроки, дані названою матір'ю, було готове захищатися від загибелі, що загрожувала: Лігія давала в цьому обітницю матері, собі, а також тому божественному вчителю, в якого вона не тільки вірила, а якого полюбила своїм напівдитячим серцем за солодкість його вчення, за муки його кончини та за славу воскресіння з мертвих.
142
143