Вініцій у всьому слухався Петронія, котрий радив йому не йти по Лігію, але послати Атацина з добутим у імператора дозволом, — самому ж зустріти її вдома, й зустріти люб'язно, навіть з ознаками почесті.
— Учора ти був п'яний, — говорив йому Петроній. — Я бачив: поводився ти з нею, наче каменяр із Альбанських гір. Не будь занадто наполегливим і пам'ятай, що добре вино годиться пити поволі. Знай також, що солодко жадати, але ще солодше бути жаданим.
Хризотеміда мала щодо цього дещо іншу думку, проте Петроній, називаючи її своєю весталкою та голубкою, заходився пояснювати їй, яка мусить бути відмінність між вправним цирковим кучером та отроком, який уперше править квадригою. Потім, звертаючись до Вініція, мовив далі:
— Здобудь її довіру, розвесели її, будь з нею великодушним. Не хотів би я бачити сумної вечері. Присягнись їй навіть Гадесом[164], що повернеш її Помпонії, а там буде від тебе залежати, волітиме вона назавтра зостатися чи повернутися.
Потому, вказуючи на Хрисотеміду, додав:
— Я вже п'ять років щодня приблизно в такий спосіб поводжуся з цією полохливою горлицею й не можу поскаржитися на її суворість…
Хрисотеміда вдарила його у відповідь віялом із павичевого пір'я і мовила:
— Чи я ж не опиралась, сатире!
— З огляду на мого попередника…
— Чи не був ти біля моїх ніг?
— Щоби на їх пальці надівати персні.
Хрисотеміда поглянула мимоволі на свої ноги — на пальцях полискувало справді іскрами коштовне каміння, і обоє вони розсміялись. Але Вініцій не слухав їхньої суперечки. Серце його билося неспокійно під візерунчастими шатами сирійського жерця, в які він вбрався для зустрічі з Лігією.
— Вже мали б вийти з палацу, — сказав, ніби мовлячи сам до себе.
— Мали б вийти, — відповів Петроній. — Можу тим часом розповісти про віщування Аполлона Тіанського або ту історію про Руфина, котру я, не пам'ятаю чому, не доказав.
Але Вініція так само мало обходив Аполлон Тіанський, як і історія Руфина. Думки його були з Лігією, і хоч відчував, що краще було зустріти її в домі, ніж іти в ролі судового стражника, жалкував одначе хвилинами, що не пішов, — бо міг би раніше побачити Лігію й сидіти коло неї в темряві у двомісних ношах.
Тим часом раби внесли триноги, прикрашені баранячими головами, бронзові посудини з розжареним вугіллям, на які почали сипати малі грудочки мирри й нарду.
— Вже звертають до Карин, — мовив знову Вініцій.
— Він не витримає, вибіжить назустріч і ще з ними розминеться, — вигукнула Хрисотеміда.
Вініцій усміхнувся бездумно і сказав:
— Ясна річ, витримаю.
Але почав ворушити ніздрями й сопіти, на що Петроній здвигнув плечима.
— Нема в нім філософа й на сестерцій, — сказав він, — і ніколи не зробити з цього сина Марса людини.
Вініцій навіть не почув.
— Вони вже в Каринах!..
А вони й справді вже повернули на Карини. Раби-лампадарії[165] йшли попереду, інші, педісекви, — обабіч нош, Атацин рухався позаду, спостерігаючи за ходою.
Але посувалися поволі, бо ліхтарі в зовсім неосвітленім місті погано показували дорогу. До того ж вулиці поблизу палацу були порожні, лише де-не-де якийсь перехожий рухався з ліхтарем, але далі відчувалося незвичне пожвавлення. Майже з кожного провулку виходили люди по троє, по четверо, всі без факелів, усі в темних плащах. Деякі йшли разом із процесією, змішуючись із рабами, інші, численніші гурти заходили спереду. Деякі тинялись, як п'яні. Часом рухатися ставало так важко, що лампадарії починали волати:
— Дорогу для шляхетного трибуна[166] Марка Вініція!
Лігія бачила з-за розсунутих фіранок ці темні гурти й почала тремтіти від зворушення. Охоплювали її поперемінно то надія, то тривога. «Це він! Це Урс і християни. Це станеться вже зараз, — мовила тремтячими вустами. — О Христос, допоможи! О Христос, спаси!»
Але й Атацин, який не зважав спершу на це незвичне вуличне пожвавлення, почав урешті непокоїтись. Було в тому щось дивне. Лампадарії мусили щораз частіше волати: «Дорогу для нош шляхетного трибуна!» З боків невідомі люди натискали так на ноші, що Атацин наказав рабам одганяти їх киями.
Раптовий крик учинився попереду процесії, і за хвилину погасли всі вогні. Біля нош учинилися товкотнеча, метушня і бійка.
Атацин зрозумів: то був напад.
І, зрозумівши, злякався. Всім було відомо, що імператор для забави бешкетує із загоном августіанів і на Субурі, і в інших кутках міста. Відомо було, що часом навіть приносив із цих нічних мандрів ґулі й синці, але хто захищався, йшов на смерть, хоч би й був сенатором. Казарма нічних вартових, чиїм обов'язком було охороняти місто, була розташована неподалік, але в таких випадках вони удавали з себе глухих і сліпих. Тим часом біля нош вирувало; люди почали битися, падали з ніг, топтали одне одного. Атацина осяяла думка, що передовсім треба рятувати Лігію й себе, а решту полишити на розсуд долі. Витягнувши її з нош, підхопив однією рукою і спробував зникнути в темряві.
Але Лігія закричала:
— Урсе! Урсе!
Її біле вбрання легко було розгледіти. Тож Атацин другою, вільною рукою гарячково почав накривати її своїм плащем, як раптом жахливі обценьки охопили його шию, а на голову йому впала, мов камінь, величезна нищівна маса.
Він упав через мить, як віл під ударом обуха біля вівтаря Юпітера.
Більшість рабів лежали на землі або намагалися рятуватись, розбиваючись у темряві об товсті мури. Лишилися на місці тільки потрощені в сум'ятті ноші. Урс ніс Лігію в Субуру, товариші його рухалися за ним, поступово розсіюючись дорогою врізнобіч.
Але раби почали збиратися біля будинку Вініція й радитися. Не сміли ввійти. По короткій нараді повернулися на місце сутички, де знайшли кілька мертвих тіл, а між ними Атацина. Той здригався ще, але по хвилинній сильній конвульсії витягнувся й лишився непорушним.
Тоді забрали його й повернулися знову до брами. Треба було, одначе, повідомити володарю про те, що сталося.
— Гул он хай скаже, — зашепотіло кілька голосів. — Кров у нього, як у нас, на лиці. І володар любить його. Гулону безпечніше за інших.
І германець Гулон, старий раб, який колись виняньчив Вініція й успадкований був ним од матері, сестри Петронія, мовив:
— Я скажу, але підемо всі. Хай не на мене одного впаде його гнів.
Вініцій почав уже зовсім дратуватися. Петроній і Хрисотеміда посміювалися з нього, але він ступав швидким кроком по атрію, повторюючи:
— Вже мусили бути!.. Вже мусили бути!
І хотів іти, а ті обоє стримували його.
Але раптом у передпокої почулися кроки і до атрію ввалилися юрмою раби, а ставши швидко під стіною, піднесли руки догори й заволали зляканими голосами:
— А-а-а!.. а-а!
Вініцій кинувся до них.
— Де Лігія? — закричав страшним, зміненим голосом.
— А-а-а-а!..
Тут Гулон висунувся наперед зі своїм закривавленим обличчям, волаючи поквапно й жалібно:
— Ось кров, володарю! Оборонялись ми! Ось кров, володарю, ось кров!..
Але не встиг договорити, як Вініцій схопив бронзовий світильник і одним ударом розбив рабові череп, потім, стиснувши свою голову руками, вчепився пальцями у волосся, повторюючи:
— Me miserum! Me miserum!..[167]
Обличчя його посиніло, очі закотилися під лоба, піна виступила на вустах.
— Різок! — проревів урешті нелюдським голосом.
— Володарю! А-а-а-а! Змилуйся! — стогнали раби.
Але Петроній підвівся з гидливим виразом на обличчі.
— Ходімо, Хрисотемідо! — сказав. — Якщо хочеш дивитися на м'ясо, я накажу розбити ятку різника в Каринах.
І вийшов із атрію, в усьому ж будинку, прикрашеному зеленню плюща і готовому до учти, розлягалися по хвилині стогони та свист різок, які тривали майже до ранку.
Розділ XI
Тієї ночі Вініцій не лягав зовсім. Через якийсь час після того, як пішов Петроній, коли стогони лупцьованих рабів не могли притлумити ні його болю, ні люті, зібрав гурт інших слуг і вже пізньої ночі вирушив на пошуки Лігії. Оглянули всі есквілінські закутки, потім Субуру, Лиходійську вулицю та всі прилеглі завулки. Затим обійшли Капітолій, через міст Фабриція дісталися острова, тоді оглянули частину міста за Тибром. Але була то гонитва марна, бо сам не мав надії відшукати Лігію, і якщо шукав її, то лише для того, щоб заповнити хоч чимось цю страшну ніч. Додому повернувся на світанні, коли вже в місті почали з'являтися вози та мули перекупників городини й коли пекарі відчиняли вже свої ятки. Повернувшись, наказав обрядити тіло Гулона, до котрого ніхто не смів торкатися доти, а тих рабів, у яких одбили Лігію, наказав послати в ергастули, у село, що було карою, страшнішою за смерть, і врешті, впавши на заслану лаву в атрії, почав безладно розмірковувати, яким способом однайде й забере Лігію.
164