І вона ще міцніше пригорнула до грудей голівку дівчини. Трохи згодом Лігія схилилася до неї на коліна і, сховавши лице у складках її пеплуму[135], довго мовчала, але, коли нарешті випросталась, обличчя її було вже більш спокійним.
– Мені жаль тебе, матінко, жаль батька та брата, але я знаю, що опір безглуздий і тільки погубив би вас усіх. Зате я обіцяю тобі, що слів твоїх я в домі імператора не забуду ніколи.
Вона ще раз обвила руками шию Помпонії і, коли обидві вони вийшли до екусу, почала прощатися з маленьким Плавтієм, зі старим греком, який був їхнім учителем, зі своєю служницею, що колись няньчила її, та з усіма рабами.
Один із них, високий, широкоплечий лігієць на ймення Урс, якого колись разом із матір'ю Лігії та з нею самою було відправлено до табору римлян, упав до її ніг, а потім опустився навколішки перед Помпонією.
– О володарко! – сказав він. – Дозволь мені піти з моєю господинею, щоб служити їй і охороняти її в палаці імператора.
– Ти слуга не наш, а Лігії, – заперечила Помпонія Грецина. – Та навряд чи тебе допустять у палац. І яким чином зумієш ти її оберігати?
– Не знаю, володарко, знаю тільки, що в моїх руках залізо кришиться, мов дерево…
Авл Плавтій, який увійшов у цю хвилину, дізнавшись, про що йдеться, не тільки не заперечував бажання Урса, а заявив, що навіть не має права його затримувати. Адже вони віддають Лігію як заручницю, котру вимагає до себе імператор, а тому зобов'язані відправити і її почет, який разом з нею перейде під його опіку. Й він пошепки сказав Помпонії, що під виглядом почту може дати Лігії стільки рабинь, скільки вона, Помпонія, вважатиме доречним, – центуріон не має права відмовитися взяти їх.
Для Лігії це було деякою розрадою, і Помпонія теж була рада, що зможе оточити вихованку прислугою на свій вибір. Окрім Урса, вона призначила їй стареньку покоївку, двох кіпрських дівчат, майстерних причісувальниць, і двох германок для лазневих послуг. Дібрано нею було тільки прихильників нового вчення – Урс теж сповідував його вже декілька років, – отож Помпонія могла покластися на відданість їх усіх і на додачу тішити себе думкою, що в імператорському палаці буде посіяно зерна істини.
Іще написала Помпонія декілька слів, доручаючи Лігію заступництву Неронової вільновідпущениці Акти. Щоправда, на зборах віруючих у нове вчення вона Акту не стрічала, але чула від них, що та ніколи не відмовляє їм у допомозі й жадібно читає послання Павла з Тарса. До того ж їй було відомо, що молода вільновідпущениця постійно сумує, що вона дуже відрізняється від усіх інших жінок у Нероновому домі й узагалі серед домочадців має славу доброго генія.
Хаста взявся власноручно передати листа Акті. Він також вважав цілком природним, що царська донька мусить мати при собі почет, і навіть не подумав відмовлятися доправити всіх у палац – навпаки, здивувався нечисленності прислуги. Він лише прохав поквапитися, побоюючись дістати догану за зволікання у виконанні наказу. Настав час прощання. Очі Помпонії та Лігії знову наповнилися слізьми, Авл іще раз поклав руку на голівку дівчини, і за хвилину воїни, за котрими, намагаючись захистити сестру і сварячись кулачками центуріону, з плачем біг маленький Авл, повели Лігію до імператорського палацу.
Старий полководець тим часом наказав приготувати собі ноші і, залишившись на самоті з Помпонією в суміжній з екусом пінакотеці[136], сказав:
– Вислухай мене, Помпоніє. Я вирушаю до імператора, хоча думаю, що даремно, і, хоча слова Сенеки вже для нього не мають ваги, побуваю також і в Сенеки. Нині мають вплив Софроній, Тигеллін, Петроній, Ватиній… Що ж до імператора, він, можливо, в житті не чув про народ лігійців і поставив вимогу видати Лігію як заручницю лише тому, що хтось його намовив, а хто міг це зробити, вгадати неважко.