– Так, звичайно, – говорила Акта, – я теж читала послання Павла з Тарса і знаю, що в небесах, над землею, є Бог і є Син Божий, який воскрес із мертвих, але тут, на землі, є тільки імператор. Пам'ятай про це, Лігіє. Знаю також, що твоє вчення не дозволяє тобі бути тим, чим була я, і що вам, як і стоїкам, про яких мені розповідав Епікет[146], коли доводиться вибирати між ганьбою та смертю, дозволено вибирати лише смерть. Але звідки ти можеш знати, що тебе чекає смерть, а не ганьба? Хіба не чула ти про доньку Сеяна[147], котра була ще дівчинкою й за наказом Тиберія для дотримання закону, що забороняв карати на смерть незайманих, мусила перед своєю загибеллю зазнати безчестя? О Лігіє, Лігіє, бійся прогнівити імператора! Коли настане вирішальна мить, коли тобі доведеться вибирати між ганьбою та смертю, ти вчиниш так, як велить тобі твоя істина, та не шукай загибелі добровільно й не дратуй із дріб'язкового приводу земного й до того ж жорстокого бога.
Акта говорила з почуттям глибокого жалю, навіть із пристрастю, – трохи короткозора, вона наблизила своє ніжне обличчя до обличчя Лігії, ніби придивляючись, яке враження справляють її слова.
– Яка ти добра, Акто! – сказала Лігія, з дитячою довірливістю обійнявши її.
Потішена похвалою та довір'ям, Акта пригорнула дівчину до своїх грудей, а потім, вивільнившись од її обіймів, сказала:
– Щастя моє проминуло, і радість проминула, та злою я не стала.
Швидко походжаючи по кімнаті, вона заговорила, ніби сама з собою, й відчай чувся в її голосі:
– Ні, він не був злим. Він сам тоді вважав себе добрим і хотів бути добрим. Я це знаю краще, ніж будь-хто. Все настало потім… коли він перестав любити… Це інші зробили його таким, який він тепер, так, інші – та Поппея!
Тут на її віях блиснули сльози. Лігія водила вслід за нею своїми блакитними очима і врешті запитала:
– Ти за ним сумуєш, Акто?
– Так, сумую, – глухо відповіла гречанка.
І знову заходила по кімнаті, заломивши руки, мовби від болю, й на обличчі в неї була скорбота.
– Ти його ще любиш, Акто? – боязко запитала Лігія.
– Люблю… – І за хвилину додала: – Адже ніхто, крім мене, його не любить.
Настало мовчання. Акта, мабуть, старалася знайти порушений споминами спокій і, коли на її обличчя повернувся звичайний вираз тихого суму, сказала:
– Поговорімо про тебе, Лігіє. Ти й не думай противитись імператору. Це було б безумством. А втім, ти не тривожся. Я добре знаю тутешні звичаї і вважаю, що з боку імператора тобі нічого не загрожує. Коли б Нерон наказав тебе викрасти для себе самого, тебе б не привели на Палатин. Тут повеліває Поппея, і відтоді як вона народила доньку, Нерон іще більше підпав під її владу. Так, Нерон наказав, щоб ти була на бенкеті, але він досі тебе не бачив, не запитував про тебе, значить, він тобою не цікавиться. Можливо, він забрав тебе у Авла та Помпонії тільки через те, що злий на них. Петроній написав мені, щоб я тобою опікувалась, але, як ти знаєш, писала мені й Помпонія – так, може, вони змовилися. Може, він це зробив на їхнє прохання. Коли так, якщо він, на прохання Помпонії, буде дбати про тебе, тоді тобі нічого не загрожує, і можливо, що Нерон, погодившись на його умовляння, відішле тебе назад у дім Авла. Я не знаю, чи дуже любить Нерон Петронія, та знаю, що імператор нечасто наважується противитися його думці.
– Ах, люба Акто, – відповіла Лігія, – Петроній був у нас перед тим, як мене забрали, і матінка моя була впевнена, що Нерон наказав оддати мене за його намовою.
– Це було б сумно, – сказала Акта. Але, подумавши хвилину, знову продовжила розраджувальним тоном: – А може, Петроній обмовився перед Нероном якось за вечерею, що бачив у Авла заручницю лігійців, і Нерон, який ревно оберігає свою владу, поставив вимогу забрати тебе тому, що заручники належать імператору. До того ж він Авла та Помпонію терпіти не може. Ні, я не думаю, щоби Петроній, коли б захотів одняти тебе в Авла, удався б до такого способу. Не знаю, чи можна сказати, що Петроній кращий за тих, хто оточує імператора, та він інший. А можливо, ти знайдеш і крім нього кого-небудь, хто побажає за тебе заступитися. Чи не траплялося тобі в домі Авла познайомитися з кимось із наближених до імператора?
– Я там бачила Веспасіана й Тита.
– Імператор їх не любить.
– І Сенеку.
– Варто Сенеці дати пораду, щоби Нерон вчинив навпаки.
Ніжне личко Лігії почало заливатися рум'янцем.
– І Вініція.
– Я його не знаю.
– Це родич Петронія, котрий нещодавно повернувся з Вірменії.
147