А Нерон, звернувшись до Петронія, запитав:
– Оце і є та заручниця, в котру закоханий Вініцій?
– Так, вона, – підтвердив Петроній.
– Як називається її народ?
– Лігійці.
– Вініцій вважає її красивою?
– Одягни в жіночий пеплум трухлявий стовбур маслини, і Вініцію здасться він прекрасним. Але на твоєму обличчі, о незрівнянний знавцю, я вже читаю їй вирок! Тобі не треба оголошувати його! Так, так! Занадто худа! Худюча, суща макова голівка на тонкому стебельці, а ти ж, божественний естете, цінуєш у жінці стеблину, і ти три, чотири рази маєш рацію! Лице само по собі нічого не значить. Я багато почерпнув од тебе, але такого несхибного зору в мене ще нема. І я готовий побитись об заклад із Туллієм Сенеціоном на його коханку, що, хоча на бенкеті, коли всі лежать, нелегко судити про всю постать, ти вже собі сказав: «Завузька в стегнах».
– Завузька в стегнах, – заплющивши очі, повторив Нерон.
На вустах Петронія з'явилася ледве помітна посмішка, і Туллій Сенеціон, зайнятий розмовою з Вестином, точніше, поглумом над снами, в котрі Вестин вірив, повернувся до Петронія і, хоча уяви не мав, про що йдеться, сказав:
– Ти помиляєшся! Я у згоді з імператором.
– Чудово, – погодився Петроній. – Я саме доводив, що в тебе є крихта розуму, а ось імператор стверджує, що ти віслюк без усіляких домішок.
– Habet![154] – розсміявся Нерон, опустивши вниз великий палець, як робили в цирку на знак того, що гладіатор дістав удар і його треба добити.
Вестин, гадаючи, що йдеться ще про сни, вигукнув:
– А я вірю в сни, і Сенека мені колись говорив, що він теж вірить.
– Минулої ночі мені наснилося, що я зробилася весталкою[155], – сказала, нахилившись через стіл, Кальвія Криспінілла.
Тут Нерон заплескав у долоні, решта підтримала його, й зал загримів оплесками – адже Криспінілла, декілька разів уже розлучена, славилася в Римі нечуваною розпусністю.
Аж ніяк не соромлячись, вона сказала:
– Ну то й що! Вони всі старі та потворні. Хіба що Рубрія ще схожа на людину, а так нас було б двоє, хоча в Рубрії влітку бувають веснянки.
– Вибач мені, пречиста Кальвіє, – зазначив Петроній, – але весталкою ти могла б стати хіба що вві сні.
– А якби імператор наказав?
– Тоді б я повірив, що навіть найдивовижніші сни збуваються.
– Вони і справді збуваються, – сказав Вестин. – Я розумію людей, котрі не вірять у богів, але як можна не вірити снам?
– А ворожінням? – запитав Нерон. – Мені колись передрекли, що Рим перестане існувати, а я володарюватиму над усім Сходом.
– Ворожіння та сни часто збігаються, – сказав Вестин. – Якось один проконсул, який ні в що не вірив, послав до храму Мопса раба із запечатаним листом, заборонивши його розкривати, – він хотів перевірити, чи зуміє бог відповісти на запитання, що містилося в листі. Раб провів ніч у храмі, щоб йому наснився віщий сон, потім повернувся і сказав таке: «Мені снився юнак, світлосяйний, як саме сонце, котрий промовив тільки одне слово: «Чорного». Почувши це, проконсул зблід і, звертаючись до своїх гостей, таких же невіруючих, як і він, сказав: «Знаєте, що було в листі?»
Тут Вестин зупинився і, взявши зі столу чашу з вином, почав пити.
– Що ж там було? – запитав Сенеціон.
– У листі було запитання: «Якого бика я маю принести в жертву: білого чи чорного?»
Та враження від розповіді порушив Вітеллій, який з'явився на бенкет уже напідпитку, – без усякого приводу він вибухнув найдурнішим реготом.
– Чого регоче ця бодня сала? – запитав Нерон.
– Сміхом відрізняються люди від тварин, – мовив Петроній, – а в нього немає іншого доказу, що він не кабан.
Вітеллій так само несподівано перестав сміятись і, приплямкуючи лискучими від масних соусів губами, почав углядатися в присутніх із таким здивуванням, наче ніколи їх не бачив.
Потім підніс пухку, як подушка, руку і прохрипів:
– У мене спав з пальця вершницький перстень, од батька успадкований.
– Котрий був шевцем, – додав Нерон.
Але Вітеллій знову несподівано зареготав і заходився шукати перстень у складках пеплуму Кальвії Криспінілли.
Тоді Ватиній, кривляючись, почав вигукувати голосом зляканої жінки, а Нігідія, подруга Кальвії, молода вдова з обличчям дівчини з розпусними очима, голосно зауважила:
– Шукає те, чого не губив.
– І що йому ніяк не знадобиться, навіть якщо знайде, – зробив висновок поет Лукан.
Веселощі розгорялися. Раби вносили все нові й нові страви, з великих ваз, наповнених снігом і увитих плющем, виймали менші кратери з винами різноманітних сортів. Усі багато пили. Зі стелі на столи й на гостей раз по раз сипалися троянди.