У написаному в 1879 році «Листі з Рима» Сенкевич наголошував на так званому «ладі», який він убачає в античному мистецтві й який полягає в чуттєвій рівновазі всіх душевних сил і вражень, у відчутті внутрішнього спокою перед лицем довершеності, ясності й дивовижної простоти. Цей лад, який так захоплював письменника, перебуває у тісному зв'язку з поняттям грецької калокаґатїї – єдності добра і краси. З іншого боку, в «Quo vadis» відбулося розділення цього античного «ладу»: добро було приписано християнам, а краса залишилась за світом язичницької античної культури.
Сучасний дослідник творчості Сенкевича Тадеуш Буйніцький вважає, що симпатії письменника до античної культури мали не тільки естетичне, а й світоглядне значення. Як у романі «Quo vadis», так і в більш ранньому «Без догмату» Сенкевич декларував себе як ворог декадентства і в його сучасній, і в історичній іпостасях. Однак водночас письменник був зачарований декадентством, особливо античним, пов'язаним із занепадом великої класичної культури, цінності якої залишаються важливими для нього навіть перед лицем приходу нової християнської ери.
Саме цим можна пояснити помічений і наголошуваний багатьма критиками розлам у концепції художнього світу роману, який полягає в яскравому й проникливому живописанні поганського світу в порівнянні з християнським середовищем, яке у творі постає занадто схематичним і безбарвним. Особливо вдалася Сенкевичу постать Петронія, який символічно втілює в своїй особі всю красу занепадницького Риму – він є найбільш пластичним і психологічно поглибленим персонажем роману. Петроній є черговим, ще яскравішим, ніж Плошовський, образом декадента, який у своєму світогляді поєднує елементи філософського скептицизму з естетичними позиціями.
Самогубство Петронія, яке має свої сюжетно-композиційні відповідники в загибелі Нерона і в мученицькій смерті апостолів, символізує кінець античної краси. Петроній критично, але пасивно споглядав цей занепад, він брав участь в оргіях імператорського двору – хоча робив це швидше з позицій цікавого інтелектуала, до того ж, йому бракувало стимулу для активного протиставлення, він бачив майбутню велич нової релігії, але не міг ототожнити себе з нею. Петроній бачив розклад і близький занепад античного Риму, його цивілізації та його чеснот під навалою варварів, але був настільки пов'язаний зі старою культурою, що не мав сил і енергії порвати з нею. Сенкевич з малярською пластичністю описує щоденне життя римського патриція, його звички, вподобання, витвори мистецтва і предмети побуту, які його оточували. Як пише Яніна Кульчицька-Салоні, роман «є радше прощанням зі світом, який сходить з історичної арени, ніж привітанням світу нового».[11]
Проте ще один з перших критиків роману Ігнаци Матушевський наголошував на особливій чутливості автора до відчуттєвих якостей світу, колористики й естетики руху, виразність яких може відсунути на дальший план ідеологічну проблематику: «Одне слово, але поставлене у правильному місці, одне, здавалося б, звичайне, але нечувано влучне порівняння, один прикметник, доданий мимохіть до іменника, – і перед нашими очима відразу постане випукла й жива постать, вимальовується образ, ситуація, сцена».[12]
«Малярськість» роману відрізняє «Quo vadis» від попередніх творів Сенкевича (наприклад, від «Трилогії»). Пластичність і «малярське» бачення художнього світу виражається в тому, що твір скомпоновано як ряд великих «картин» з описуваного історичного періоду, які автор навмисне виділяє, надає їм виразних фізичних і емоційних обрисів, досягаючи потрібних йому ефектів «високого стилю», незалежно від того, гарні це сцени чи жахливі: бенкет Нерона, молитви християн у катакомбах, пожежа Рима, смолоскипи Нерона, події на арені, боротьба Урсуса з туром, видіння св. Петра на Аппійській дорозі. «Якщо якимсь фрагментам Сенкевичевого твору ми даємо назву образів, то через те, що естетична лексика не має відповідного терміна, – писав І. Матушевський. – Образами ці сцени є лише з тієї точки зору, що виразно промовляють до читача у пластичний спосіб, насичуючи його уяву гармонією барв і ліній».[13]
Характерною рисою сцен у «Quo vadis» є їх концентрованість у точно визначеному просторовому відрізку і тематична виразність, які спираються на предметну конкретність і барвистість опису та замкненість у відносно короткому часовому відтинку (звідси слабші, ніж у «Трилогії», темпоральні якості епізодів). Певний брак динамізму, настільки характерний для «Трилогії», став причиною спрямованості сцен у «Quo vadis» ніби всередину образу, яка робить ці образи статичними, описовими – іконічними. Однак у будовах сцен і конкретних мотивах розвитку сюжету письменник прагнув до дотримання канонів класичної естетики – до пропорційності елементів художнього світу. Тому багато дослідників вказують на подібність образів роману до античної скульптури.
11
Henryk Sienkiewicz. Życie i twórczość. Materiały zebrała i wstępem opatrzyła Janina Kulczycka-Saloni. – Warszawa, 1966. – S. 65.
12
Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artyści i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – T. 1. – S. 267.
13
Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artyści i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – Т. 1. – S. 266.