МІСТЕР БРАУН Гаразд, Антоніо.
Музика.
МІСТЕР БРАУН Антоніо?
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Якщо хтось досить довго пролежить під водою, то можна сказати, що він неживий.
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Чи не здається Тобі, Антоніо, що одного дня Ти зможеш піднятися шляхом, який відходить від узбережжя, зайти, не постукавши, у мій дім і сказати: а ось і я?
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Чи не здається Тобі, що я лишень тому заробив так багато майна, щоб шпурнути його, як викуп, на стіл? Що я зміг би сказати: Ось, пани мої! Мій син вартує усього цього і навіть ще більшого. Знайдуться інші. Бо він не створений для війни, яку ви ведете.
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН довірливо Як Ти гадаєш, чи не сказати нам Гелен, що вона, з її драматичними випадами й викликами на бій купальними шапочками в стилі металік, більше нам не потрібна?
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Чи не лишитися нам тут назавжди й дивитися взимку на виноградники, коли там вже ніхто не схиляється, щоб зняти достиглі грона; чи не сидіти нам із келихом вина на терасі, розламувати паличку так, щоб один з нас витягнув коротший відрізок? Кому йти до пивниці, щоб по вінця наповнити наступну пляшку? Тож йдемо туди разом.
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Звичайно, тоді настав би час взяти люльки, почистити їх і сказати: так, сину мій. Так, батьку. Ми вполювали вовка. Вогонь у його пащі згорів! Він більше не випускає із ніздрів диму!
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Звичайно, я захотів би тоді ще раз опуститись під воду, щоб прочитати ім’я панцерника. Однак лиш для того, щоб зробити татуювання на руці, там, де вона на м’язах залишилася зовсім гладенькою. Дату, місце, де було кинуто якір, і під ним ім’я — зворушливо, мов ідеться про одну-єдину любовну ніч.
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Чи знаєш Ти, як на душі тому, хто віддав більше, ніж міг віддати?
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Син — це більше, ніж маєш, і виноградник був би для нього гарним спадком. Викуп завжди дають радо. Думаєш, що не так?
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Мені ще не доводилося бачити гарніше, ніж у Тебе, волосся. Саме це було тим, що мій син успадкував не від мене. Моє — зовсім світле. О, люба темінь Твого волосся!
АНТОНІО Так, містере Браун.
МІСТЕР БРАУН Тоді, напевно, я зробив би те, чого ніколи не міг зробити: взяти Твоє обличчя обома руками й показати Тобі будинок, запитавши: Ти тут? Ти справді тут?
АНТОНІО Ні, містере Браун!
Ні, містере Браун!
Музика.
АНТОНІО здалеку Сальваторе виставляє картини[16]! Сальваторе запрошує!
ОПОВІДАЧ Я зовсім забув сказати, що Антоніо щороку допомагає в цей час і Сальваторе. Він переносить свіжо-обрамлені картини з дому художника до бару Лавінії, забиває там цвяхи у стіни й розвішує увесь цей мотлох на власний розсуд. Бо для нього мало сенсу в тому, щоб слухати вказівки Сальваторе. Він лише те й робить, що стоїть п’яний, спираючись на стійку, і кричить на Антоніо.
САЛЬВАТОРЕ Лиши вільне місце! Між сходом і заходом сонця лиши вільне місце, Антоніо! І забий останній цвях там, де є вільне місце! Там Ти, напевно, повісиш мене? Я знаю Тебе, Антоніо. Напевно Ти думаєш, що я сам повішуся?
ОПОВІДАЧ Ім’я Сальваторе означає «спаситель». Це ім’я художникові дало кілька молодих людей, з якими він прибув на острів, бо хотів звільнити їх від якихось умовностей, умовностей класу, країни чи академії. Незабаром юнаки повернулися. Раніше, звичайно, його ім’я було Екштайн або Ерікзон — так, як це прийнято у шведів або норвежців; він був одним із темноволосих, широкоплечих типів, які легко повніють. Люди тут називають його медузою. Його обриси стали зовсім аморфними — губка, розбухла від всотаного до краю найдешевшого вина й найдешевшого шнапсу. Спрага жене його вже рано-вранці до бару Лавінії й не відпускає навіть уночі, коли він на колінах перед нею вклякає, колос, що ридає, перед колосом на ймення Лавінія, яка лементує й голосить, жбурляє із зовсім малого рота свої прокляття: вставай, іди звідси геть! Ти, висохлий шмат лайна! Вставай, іди звідси геть! — Коли він малює, ніхто не знає, лише Лавінії давно відомо, що щороку обрамлюють наново старі картини, які він намалював ще тоді, десять або п’ятнадцять років тому, спочатку, коли в серці його була ще надія на світло. Якщо я не протверезію на світлі, то не протверезію вже більше ніколи, казав він тоді, і, якщо за блиском світла я не побачу вже світу, то сяду на вулиці, замішаю порох й намалюю цим місивом листя олив, як це зробив один шмаровоз в якійсь академії. Однак потім на полотно падало все більше й більше білого світла, і коли він хотів протягнути ще один-однісінький штрих, пензель упав йому з рук. Моя картина біла-білісінька, і погляд білий-білісінький, казав він наступними ранками, коли світло викликало в нього першу спрагу, і він наливав повну склянку прямо в вічі потоку проміння. Я не маю права скорятися, любив він повторювати, одна виставка раз на рік — це повинність; інакше люди забудуть про тебе, та й Антоніо, попри все, добре вміє розвішувати картини.
16