АНТОНІО Так, мадам.
ЖАНЕТ Я мала б лиш стерпіти, потім випірнути, пройти тут повз Тебе й податися далі, вздовж заростей очерету. Я знаю, що Ти не можеш мене розрадити, що Ти гарний лише сьогодні. Однак я знаю також, що молоко мигдалю гірке, і призначене воно для того, хто п’є і впокорюється, щоб виграти все!
ЖАНЕТ І коли б я робила усе — обмивалася й пила гірке молоко мигдалю — чи віриш Ти в те, що я змогла б піднятися на кінчики пальців, відчути своє тіло як тятиву, якої пружно торкає стріла, щоб зустрінути смерть? О невмирущість!
АНТОНІО Ні, мадам!
Ні, мадам!
Музика.
АНТОНІО здалеку Батьки, охоплені страхом і хвилюванням! Стефано повернувся неушкоджений і здоровий! Батьки, охоплені страхом і хвилюванням! Неушкоджений і здоровий…
ОПОВІДАЧ Завдяки щасливому випадку Антоніо став тим, хто знайшов хлопця. Незвичним було, щонайбільше, що він цього разу не взяв у Бенедикта грошей за новину. Однак, можна вдатися до припущення, що він, врешті-решт, їх узяв. Стефано він віднайшов у порту, голодного, у пилюці, після того, як той проблукав кілька днів і пішов, усе-таки, на корабель, а потім непомітно прийшов сюди. Звичайно, Антоніо вдалося про все дізнатися. Хлопчина втік після того, як закінчився останній урок, з пожмаканим табелем, який мав вигляд цілковитого докору, зі шпагатом, запальничкою і ножем до чагарників у кишені. Довірливий, сильний і жартівливий хлопець, якому пасувало б мати багатьох братів і сестер. У портову ніч човни перетворилися на фантоми. Вітрила роздавали направо й наліво ляпаси, а голос сирени наказував: Не смійся! Тримай язика за зубами! Будь пильним! Попадися мені ще хоч раз! — Неводи висіли перед хатинами рибалок, натягнуті, немов рятівні сітки, призначені для самогубців. Огорожа, яка мала тримати плетиво, стогнала до ранку. Я не скажу про це вдома. Я не скажу про це вдома, навіть якщо вони битимуть мене до смерті, я не скажу про це вдома. Голос сирени завивав віроломно: так Ти не знаєш, де ця земля? Та Ти ж догори ногами тримаєш атлас! Може б Ти розплющив очі й знайшов кордони! — І він розплющував уночі сонні очі, щоб віднайти землю, і тримав атлас заціпенілими пальцями, аж поки той не затріскувався, бо земна куля не могла на ньому вміститися. Батько, очевидно, уже йде до його кімнати, кличе за собою матір, наказує їй відчинити шафу й несамовито кричить. А тепер — головне: порядок — це півжиття! А мати, звичайно, швидко ховає продірявлену шапку, яка скотилася їй прямо до рук. (Він так рвучко зірвав її із гачка!) Батько, звичайно, горлає: Дай сюди! І тоді шапка раптом стає corpus delicti[23], а мати, яка обіймає батька за шию, advocatus diaboli[24], у той час як їхня спільна дитина отримує, безсумнівно, імення «виплодок пекла». Однак землю він, все-таки, віднайшов. Коли Стефано зміг загубитися на кораблі поміж пасажирів і удавав, ніби подорожує з однією із пань або з одним із панів, або ж навіть із хамуватими типами з мотоциклами, то сумував, що не міг спостерігати за всім із вантажного люка, вимащений з голови до п’ят сажею, і що не зустрівся лицем до лиця з капітаном, навіть зі звичайнісіньким матросом, який би взяв його зі собою за вантажника вугілля. Коли він уперше побачив острів, той іще був прекрасним, уламок зірки або комета, яка впала в море і знову піднялася у блаженному оп’янінні на поверхню води. Коли ж він ступив на острів, це був уже зовсім не острів. Не було пальм із фініками, не було дров, щоб розпалити вогнище. Рибу продавали, як і на всіх базарах. Мушлі й плоди. Люди жили в будинках, а площі й вулиці були сповнені метушнею й балаканиною. Його схопили й зрадили діти. Антоніо, слава Богу, багато не говорив, а повів Стефано до бургомістра, купивши дорогою сандвіча з цибулею й помідорами, і, коли вони підійшли до будинку муніципалітету, то пішов далі сам, до приймальні панів. Повернувшись, він підсів до хлопця в коридорі на лавку. Той ковтав останній шматок і почувався ситим.
СТЕФАНО Антоніо?
АНТОНІО Так, Стефано.
СТЕФАНО Гаразд, Антоніо.
Музика.
СТЕФАНО Антоніо?
АНТОНІО Так, Стефано.
СТЕФАНО Якби мені вдалося пройти в глибину острова, вони б мене не спіймали. Ніхто б мене вже більше не бачив. Я б лишився на волі. Більше ніколи я не пішов би в порт, ні, ніколи! Я б обстежив цей острів і побачив би сліди звірів, я б заманював їх. Я можу імітувати їхні голоси. Ось послухай! Він свистить, скавулить, заманює й кличе.
Пауза.
СТЕФАНО Чому Ти нічого не кажеш, Антоніо? Звісно, Тобі це вдається краще. Я б підіймався зі сонцем і крадькома пробирався б крізь хащі. Голими руками я б розривав ліани, а там, де гущавина непролазна, я прокладав би собі дорогу ножем. Ось так. Лезо я б тримав під кутом. Ось цим ножем. Антоніо?