Інґеборґ Бахман прибула на Іскію кораблем у червні 1953-го року, саме в день св. Віта, і, ступивши на берег, занурилась у феєрію факельної ходи, дивної музики й майже поганських обрядів — усе це справило на неї незабутнє враження, яке незабаром кристалізувалося в образах. Проте зовсім скоро життя на острові насторожує її: на тлі бездоганного середземноморського ландшафту з’являється примара безпритульності та ізоляції, яка насторожує й породжує нові запитання. Вони спонукають взятися за перо. Поетичним опрацюванням перебування Бахман на Іскії стали збірка віршів «Острівні пісні» та радіоп’єса «Цикади». Визначена як філософсько-музична поема, вона стала першим свідченням поступового переходу поетеси від написання віршів до прозових форм.
Перша трансляція «Цикад» відбулася 25-го березня 1955-го року на Північно-західному німецькому радіо в Гамбурзі. Нова радіоп’єса Бахман продовжила головну тему попередньої — можливість вийти за межі буденного, об’єктивно зумовленого, однак, як поетична притча про взаємини між митцем і суспільством, вона ґрунтовно відрізнялася від її першого твору для радіо, передусім своєю побудовою. Великого виражального значення набули тепер не лише вміло побудовані діалоги, а й ліричні образи, що й зумовило введення додаткового, з огляду на вимоги жанру, радше сумнівного, однак у цьому творі Бахман визначального «голосу» — оповідача, за яким безпомильно вгадується артикуляція позиції самої авторки. Не випадково, Клаус Геннінґ Бахман, пригадуючи в розмові з Інґеборґ Бахман 21-го квітня 1956-го року один із прикінцевих пасажів цієї радіоп’єси, слова, вкладені в уста оповідачеві: «А може, ти хочеш відмовитися від світу й лишити собі горде ув’язнення? Не шукай забуття! Пригадуй усе! І сухотний спів туги, яка проймає тебе, стане плоттю!» — зауважив, що якусь мить йому здавалося, «ніби вона промовляє це сама до себе.» Послідовна антитоталітаристка — і за світоглядом, і за суспільно-громадянською позицією, Бахман дуже швидко відчула всю небезпеку «умивання рук» від наболілих проблем, які турбують людей, а тим паче, щодо позиції митця. Таку втечу в «мистецтво задля мистецтва» Бахман назве згодом, у «Першій Франкфуртській лекції» (25-го листопада 1959-го року), аморальною. «Острівна екзистенція» підказала їй, як можна втілити цю ідею на поетичному рівні так, щоб вона набула універсального звучання: метафори морської подорожі, кораблетрощі, втечі, вигнання, образ порту, динаміка прибуття й від’їзду, надаючи змістові параболічного характеру, допомагають деконструювати один із найулюбленіших мітів, а саме — загальне уявлення про «острови блаженних». З іншого боку, поряд з універсальним діалогічним «ти» не тяжко впізнати й конкретного адресата поетичного заклику Бахман: текст «Цикад» розглядають і як духовну данину другові — композитору Гансові Вернеру Генце, який згодом також визнає небезпеку своєї мистецької ізоляції в Італії: «…я помітив, що жив у пустині, де перестаєш думати й віддаєшся лише почуттям, культивуючи їх.» Він ставитиме собі запитання, чи не бачила вона себе в ролі того, хто має повернути його, Робінзона, який намагався віднайти притулок на острові, до дійсності. І таким новим, живим втіленням «співу» стає для композитора спільна з поетесою праця над радіоп’єсою. Після закінчення її він поспішатиме написати в листі до подруги (19-го січня 1955-го року): «… сьогоднішньою вечірньою поштою я відправив до Гамбурга манускрипт музики цикад, кілька сторінок болючої благозвучності й ніжного тужіння, тремтливої іронії при напівстулених повіках, нестримне шаленство й тільки наполовину вдале, мовби під примусом досягнуте, супроти волі утверджене — і все-таки неутверджене — полегшення, одне слово, здійснилось, моя смиренна спроба додати звуку до звуку, вжитися у світ Твого слова й зв’язати відлуння цього світу в сповнені звучанням антракти, закінчена, і я поспішаю сказати Тобі про це…». Ідея поєднання звуку музики зі звучанням слова, взаємопроникнення і вживання музики у світ слова, досягнення поетичним словом стану, коли воно приносить у жертву свою самостійність і набуває нової сили переконання завдяки музиці, — стане предметом дослідження Інґеборґ Бахман в її есеях «Дивовижна музика» (1956) та «Музика й поетичне слово» (1959). Визначальним для моменту, коли «поезія і музика досягають взаємопорозуміння» й уможливлюють «нову мову», що може без фальшування висловити Віттґенштайнове «невисловлюване», вона бачить у людському голосі — в артикуляції, у відтворенні почування. Завдяки йому абстрактна музика «вступає у сповідь зі словами, якої вона інакше ніколи не зможе здійснити.» Музика й поезія, — пише Бахман, зливаються тут воєдино: «Не декоративне оточення зі звуку. А єднання». Це було тим, чого поетеса прагнула досягнути в своїй творчості. І не випадково таке розуміння прийшло до неї саме завдяки співтворчості з Гансом Вернером Генце: «бо насправді музику я зрозуміла лише завдяки йому», — прозвучить у спогадах поетеси.