Як і в першій радіоп’єсі «Сни на продаж», любовна пара виходить за межі реальної дійсності: якщо там було занурення в морську безодню, то тут це — вознесіння в повітря, до неба. І подібно то того, як це стається у Роберта Музіля, від якого Інґеборґ Бахман мовби успадкувала поєднання найяснішого інтелекту й великої пристрасті, стан екстази, «виходу-за-свої-межі» у первинному значенні цього грецького слова, не підлягає в неї жодному аналізові, залишається чистим станом і засвідчує, як і в її попередника, можливість відхилення, нехай і тимчасового, від усталеного порядку пізнавання на досвіді власних переживань, вихід за межі буденної свідомості. Така динаміка концепції утопії Музіля — «утопія не як мета, а як напрямок», скерований проти панівних норм, стане центральною прикметою всієї наступної творчості Бахман.
Особливості жанру радіоп’єси уможливили те, що письменниці вдалося, за її ж словами, мовби «навпомацки» створити образ світу, окреслити в ньому місце чоловіка й жінки, їхніх відчувань, думок і дій. Сугестивна чарівність мови діалогічно скерована до слухача. Не випадково, сама авторка наголошувала, що «Добрий Бог Мангеттену» — це радіоп’єса, а не драма для театру, бо «найважливіші епізоди» в театрі немислимі, їх неможливо поставити на сцені — «вони починаються щоразу там, де завіса звично падає.» Та й сама еротика в тексті подана витончено, мовби з натяком на сакральність, що було характерною рисою любовної лірики цієї поетеси й прозаїка, бо, як вона сама зауважила: «Тут говорити немає про що. Це належить до сфери інтимності лише двох». І, попри неодноразові спроби інсценізації (успіх яких був очевидним!), на думку Бахман, — «це п’єса для голосів, вона призначена для того, щоб її слухали або читали».
Отож, екстатична любов до нестями. Її утопія перетворюється в Інґеборґ Бахман на особливу містерію, де еротичний потяг зустрічається з прагненням одкровення. Почуття набувають такої інтенсивності, що зникають будь-які звичні уявлення й виміри: подібно до того, як це відбувається в «тисячолітньому царстві» Роберта Музіля, минуле, сучасне й майбутнє зливаються у вічній теперішності, «час починає збігати в протилежному напрямку». Та в момент, коли жадання стає ненаситним, пройнятим тугою за безконечністю, воно — приречене. У кімнаті останнього, 57-го поверху звучить присяга любити навіки, висловлюється бажання затримати мить екстази, цього демонічного боку любові, перевести який у тривалість може лише фантасмагорія божественної містерії. Однак Бахман замінює категорії: саме її Добрий Бог і виявляється тим, хто насильницьким методом кладе край виходові за межі — зовнішні, загальноприйняті, і внутрішні, встановлені деконструктивною динамікою почуття. Він має знищити те, що не вкладається у звиклі виміри, мусить умертвити шалену любов, виконати роль того «випадку», тих «обставин», які призводять до загибелі закоханих.
За законами цього Бога, померти мають обоє. У кімнаті 57-го поверху обидві сюжетні лінії сходяться воєдино: вибухає бомба, яку приносить сам Добрий Бог Мангеттену, цей найвищий спостерігач, присутність чия необмежена, творець — представник логосу в подвійному розумінні слова — головний свідок того, що суддя називає «граничним випадком». Він — звинувачений і водночас адвокат порядку, який має бути непохитним. Інстанції переходять одна в одну, суддя й Добрий Бог звинувачують один одного, й обоє несуть відповідальність. Із протилежностей постає нова сила: спільність тих, хто охороняє усталені норми — цю «велику конвенцію та її велику могутність», — дотримання якої вимагає жертв. Адже «світу уникнути неможливо», а любов таїть у собі експлозивну силу, надто любов стихійна і пристрасна, яка, мов вічна Кармен, «вихором вертить червону спідницю, і знову комусь затьмарює світ невмирущими від смутку очима!» Та, можливо, дії Доброго Бога є доброчинними? Його намір убивства закоханих на вершині їхньої пристрасті має й інші причини. Єдино можливою альтернативою такій любові може бути з його перспективи лише смиренне повернення до реалій, до того «нормального» стану, де немає місця вибухові шаленства. Голос містичного Бога Мангеттену відлунює елегійними інтонаціями: його поетична мова таїть у собі також гіркоту іронії щодо тих, хто «виживає» коштом зради любові, і меланхолійний смуток знаття безвиході й неможливості захистити чисту велич абсолютного почуття від нещадного впливу часу й земних реалій. Апологія звинуваченого в убивстві добігає кінця й зникає в мовчанні: про те, що не можна сказати, треба мовчати.