Досвід правди підказував Інґеборґ Бахман, що єдиним, що сповнює сенсом наше життя, є, «не зважаючи ні на що» (улюблений вислів Пауля Целана), те, щоб «в усьому, що ми робимо, думаємо й почуваємо», прагнути дійти до крайності, «вийти за межі, нам установлені». Вона свідома була утопічності цієї «теми її серця», про що й сказали в промові: «Не для того, щоб собі заперечити, а для того, щоб виразніше доповнити, хочу сказати: Я теж усвідомлюю, що ми повинні дотримуватися порядку, що немає виходу зі суспільства, і що ми мусимо контролювати одне одного. Однак,…» — і це — чи не найважливіша думка молодої письменниці, яка стане гаслом її майбутньої творчості, ключем до загадки феномену Інґеборґ Бахман, вона виголосить: «…у цих встановлених межах ми скерували погляд на Довершене, Нездійсненне, Недосяжне — чи то в любові, чи у свободі, чи в кожній чистій Величі. Прирівнюючи неможливе до можливого, ми розширюємо наші можливості. Я гадаю, найважливішим є те, що ми самі витворюємо його, цей коефіцієнт напруги, завдяки якому зростаємо; те, що ми намагаємося досягнути мети, яка, однак, як тільки ми наближаємося до неї, віддаляється знову.» Шлях до екстатичного виходу людини за межі самої себе, шлях переборення заціпенілості усталених уявлень про дійсність, став для письменниці шляхом високої етики і любові.
Після прем’єри твору Ганс Вернер Генце писав у листі до Інґеборґ Бахман: «Добрий Бог білок мене дуже вразив. Убивчо гарно. Ти — грандіозна, і я хочу, щоб Ти також була щаслива, чудова, осяйна й старанна, щоб Ти була ангелом.» Остання радіоп’єса розпочала новий період її життя і творчості: від 1958-го року Інґеборґ Бахман сконцентрує свою увагу майже винятково на прозі. Улітку того ж таки року вона особисто знайомиться в Парижі зі швейцарським письменником Максом Фрішем. Зустрічі передуватиме лист, у якому відомий тоді архітектор і драматург висловлюватиме своє захоплення радіоп’єсою, вважатиме надзвичайно важливим і корисним, що любов і роль чоловіка в любові зображені, нарешті, із перспективи жінки. Вона дуже раділа цій неупередженій та компетентній оцінці. Невдовзі після зустрічі переїжджає до Цюриху, щоб жити поблизу нього. «Я все залишила в Мюнхені,… і роблю перші кроки в нове життя. Дещо безпорадна й дуже щаслива…» Дещо безпорадна й дуже щаслива.
Інґеборґ Бахман — чи не найзахопливіша постать повоєнної німецькомовної літератури. Її знали як цілеспрямовану й замкнену, вразливу й сором’язливу. Її не розуміли й любили, їй завдавали болю й нею захоплювалися. Вона лишилась самотньою. «Її розкіш — в її свободі,» — скаже про Інґеборґ Бахман Макс Фріш. Напевно тому, що без утопії абсолюту дійсність стала б для неї нестерпною.
Про автора й твори
Інґеборґ Бахман
Народилася 1926 р. у Клаґенфурті. У Відні вивчала філософію, германістику та психологію, 1950 р. захистила дисертацію про філософські погляди Гайдеґґера. У 1953 р. оселилася в Італії, два роки згодом працювала драматургом у Мюнхені. Від 1960 р. викладала поетику в університеті Франкфурта-на-Майні. Жила в Цюріху, Берліні, 1965 р. повернулася до Риму. Трагічно загинула 1973 р. внаслідок пожежі.
У доробку Інґеборґ Бахман — ліричні збірки «Відтермінований час» (1953), «Заклик до Великої Ведмедиці»(1956); радіоп’єси: «Торгівля снами» (1952), «Цикади» (1955) та «Добрий Бог Мангеттену» (1958); дві збірки оповідань: «Тридцятий рік» (1961), «Синхронно» (1972); роман «Мáліна» (1971) — перша частина циклу «Види смерті» (переклад українською мовою — 2003, «Класика»). Дві наступні книжки «Справа Франци» та «Реквієм для Фанні Ґольдман» опубліковані посмертно.
Кожен письменник — і це корениться в його природі — хоче, щоб його почули. І, все-таки, одного дня йому видається чудовим, коли він відчуває, що може впливати навіть тоді, коли він може небагато втішного сказати людям, які потребують утіхи, як це властиво лише людям, приниженим, зраненим і сповненим великим потаємним болем, який виділяє людину з-поміж усіх інших сотворінь. Це страшна й незбагненна відзнака. Однак якщо це так, що ми мусимо її зносити й з нею жити, як тоді має виглядати втіха, і чим вона, власне, може зарадити нам? Адже тоді — я гадаю — недоречно намагатися випродукувати її за допомогою слів. У такому разі вона була б, якого вигляду не прибрала б, надто малою, надто дешевою, минущою. Тому завдання письменника не може полягати в тому, щоб заперечити біль, стерти його сліди, намагатися приховати. Навпаки, він має визнати його і, щоб ми змогли бачити, ще раз зробити видимим. Бо всі ми прагнемо стати зрячими. І лише той потаємний біль робить нас чутливими до досвіду, і надто до досвіду правди.