— Ну, скажімо, «Трістрам Шенді», «Амелія», «Ярмарка марнославства», «Мадам Боварі», «Пермський монастир», «Анна Кареніна», Вордсворт, Кітс, Верлен.
— А ви, пробачте, не дуже оригінальні.
— Я теж такої думки. Але ви спитали мене, чому я покладаюся лише на свій смак, і я намагався пояснити вам. Справа не у відвертості і не в побоюванні піти наперекір загальній думці — мені справді не подобався дехто з тих письменників, ким тоді модно було захоплюватися. І, здається, роки довели, що я мав рацію, бо те, що інстинктивно любив тоді, витримало випробування часу.
Рой трохи помовчав, дивлячись у чашку. Що він хотів знайти там: залишки кави, чи потрібні йому слова — не знаю. Я поглянув на годинник, що стояв на каміні: пора було йти додому. Мабуть, я помилився — Рой запросив мене лише для того, щоб знічев’я побалакати про Шекспіра та музику. Мені стало незручно за свої недобрі думки, і я поглянув на нього з турботою. Якщо це була єдина його мета, — значить, він почуває себе стомленим або розчарованим. Якщо у нього немає корисливої мети, — це може означати лиш одне: в даний момент він нудиться світом. Рой перехопив мій погляд і заговорив:
— Гадаю, ви не заперечуватимете, що людину, котра здатна на протязі шістдесяти років писати книгу за книгою, завойовуючи кожною все більшу популярність, не можна вважати звичайною. Кінець кінцем, у книгарні Ферн Корт є полиці, заповнені перекладами творів Дріффілда на мови всіх культурних народів. Звичайно, я готовий визнати, що сьогодні багато з написаного ним здається трохи старомодним. Він творив у важкий час і мав схильність до багатослів’я; більшість його творів мелодраматична. Та є в нього одна риса, якої ви не зможете заперечити: чуття краси.
— Справді? — спитав я.
— Врешті-решт, це єдина річ, яка береться до уваги. А Дріффілд не написав жодної сторінки, котра не була б сповнена краси.
— Справді? — знову спитав я.
— Хотів би я, щоб ви були разом з нами, коли в день вісімдесятиріччя Дріффілда ми прийшли подарувати старому його портрет. Це був дійсно незабутній день!
— Я читав про це в газетах.
— Там, як ви знаєте, були не тільки письменники. Звідусіль з’їхалися представники науки, політики, бізнесу, мистецтва, вищого світу. Не знаю, чи доведеться вам коли бачити разом стільки видатних людей, скільки вийшло з поїзда в Блекстейблі. Всі були дуже зворушені, коли прем’єр-міністр, виголосивши чудову промову, вручив старому орден «За заслуги». Важко сказати, на скількох очах у той день блищали сльози!
— Дріффілд теж плакав?
— Ні, він був на диво спокійний. Він, як завжди: трохи соромливий, дуже витриманий, привітний, звичайно, але спокійний і навіть дещо сухий. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб він перевтомлювався, і коли ми пішли снідати, старий залишився в кабінеті; вона послала йому сніданок туди. Поки всі пили каву, я непомітно прослизнув до нього. Він палив люльку і дивився на портрет. Я спитав його, що він про нього думає. Він нічого не відповів, тільки злегка посміхнувся і спитав, чи можна йому вийняти штучні зуби. Але я його відрадив, бо зараз повинна була зайти депутація, щоб попрощатися з ним. Потім я запитав, що він думає про цей незабутній день. «Кумедний, — відповів він, — просто кумедний». Здавалось, він почував себе втомленим. Останнім часом Дріффілд неохайно їв і неохайно палив — набиваючи люльку, розсипав тютюн навколо себе. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб його бачили в такому стані, але я був винятком з правила. Я трохи причепурив старого, потім зайшли усі інші, потиснули йому РУКУ/ і ми вирушили назад до міста.
Я підвівся.
— На жаль, треба йти. Мені було дуже приємно побачитись з вами.
— Я саме йду на закриту виставку у Лестер Геллері. У мене там знайомі, і якщо хочете, можемо піти вдвох.
— Дуже мило з вашого боку, але у мене теж є запрошення. Та я не збираюся туди йти.
Ми спустилися на перший поверх, я взяв свого капелюха. Коли вийшли на вулицю, і я повернув у бік Пікаділлі, Рой сказав:
— Я трохи пройду з вами, — і пішов поруч зі мною, намагаючись крокувати в ногу. — Ви, здається, знали його першу дружину?
— Чию?
— Дріффілда.
— А! — Я зовсім забув про старого письменника. — Так, знав.
— І добре знали? Кажуть, вона була жахлива.
— Я цього не помітив.
— Вона, мабуть, була страшенно вульгарна. Здається, вона служила буфетницею?
— Еге ж.
— Хотів би я знати, якого біса він з нею одружився. Я чув, що вона зраджувала його на кожному кроці.
— Так, зраджувала.
— Ви пам’ятаєте її?
— Дуже добре, — посміхнувся я. — Вона була гарненька.