Я жив у дядька й тітки на околиці маленького кентського містечка біля самого моря. Містечко називалося Блекстейбл, і мій дядько був місцевим священиком. Тітка моя була німкеня. Вона походила із знатного, але збіднілого роду і єдиним її віном були мозаїчний письмовий стіл, зроблений для її предка в сімнадцятому сторіччі, та набір келехів для вина. За моєї пам’яті їх лишилося зовсім мало і правили вони за прикрасу вітальні. Мені дуже подобалися вирізьблені на них величні геральдичні щити з гербами, які тітка мала звичку серйозно витлумачувати мені: по обидва боки від щита стояли лицарі, а казковий звір над короною здавався мені вельми романтичним. Тітка була звичайна стара жінка лагідної християнської вдачі; але хоч одружилася більш як тридцять років тому, із скромним священиком з дуже невеликими прибутками, ніколи не забувала, що вона hochwohlgeboren[3]. Коли один багатий лондонський банкір, дуже відомий у фінансових колах, поселився влітку в сусідньому будинку, мій дядько хотів запросити його на чай, але вона рішуче заперечила, бо «він був торговець». Ніхто не назвав її снобом. Навпаки, це було сприйнято, як звичайна річ. У банкіра був хлопчик одного зі мною віку і, вже не пам’ятаю як, я познайомився з ним. Я й досі пам’ятаю, яка суперечка спалахнула з приводу того, чи можу я запросити його до себе: мені з неохотою дозволили, але категорично заборонили ходити до нього. Тітка зауважила, що тепер, чого доброго, мені ще захочеться піти до вугляра, а дядько додав:
— Погані знайомства псують добрі манери.
Банкір, звичайно, відвідував церкву кожної неділі і завжди клав на тацю півсоверена, але якщо йому здавалося, що ця щедрість справляє добре враження, він глибоко помилявся. Весь Блекстейбл вважав, що він просто хизується своїм багатством.
У Блекстейблі було чимало довгих звивистих вулиць з маленькими двоповерховими будинками і з великою кількістю крамничок. Вулиці вели до моря. Навколо гавані ліпилося безліч вузеньких звивистих тупичків. Судна привозили з Ньюкастла вугілля, і в гавані завжди буяло життя. Коли я настільки підріс, що мені дозволяли ходити всюди самостійно, я годинами блукав навколо гавані, дивився на галасливих брудних чоловіків у фуфайках і спостерігав, як розвантажують вугілля.
Саме в Блекстейблі я вперше побачив Едварда Дріффілда. Мені було п’ятнадцять років, я щойно повернувся із школи на літні канікули. Приїхавши додому, я першого ж ранку взяв рушник, купальний костюм і пішов на берег. На небі ані хмаринки, повітря чисте й тепле. Північне море надавало йому особливого присмаку. Яка це насолода: жити й дихати! Взимку жителі Блекстейбла, зіщулившись, якнайшвидше перебігають пустинну вулицю, на яку налітають шквали східного вітру. Зараз вони нікуди не поспішали, а стояли групками на площі між тавернами «Герцог Кентський» і «Ведмідь і риф». Я чув їхню трохи тягучу східноанглійську говірку, — для когось, може, й неприємну, але для мене сповнену чарівної повільності. Всі вони були червонощокі, з блакитними очима, широкими вилицями й світлим волоссям. Може, їм бракувало кмітливості, але вони мали чесний, простодушний і здоровий вигляд; невисокі на зріст, вони були здебільшого дужі й енергійні. Рух на вулицях Блекстейбла в ті часи був невеликий, і людям, які стояли групками посеред вулиці й розмовляли, рідко доводилося давати кому-небудь дорогу — хіба тільки лікаревому візку або ресорній двоколці булочника.
Проходячи повз банк, я зайшов привітатися з управителем, який був церковним старостою, а коли виходив — зустрів курата[4]. Ми потиснули один одному руки. З ним був невідомий мені чоловік. Курат не познайомив нас. Незнайомий бородань був невисокого зросту, вдягнений досить крикливо: в яскраво-коричневий костюм, з короткими вузькими штанами, блакитні панчохи, чорні черевики, на голові він мав капелюх з широкими крисами. Короткі штани ще не ввійшли тоді в моду, принаймні в Блекстейблі, і, як кожний швидкий на оцінки підліток-школяр, я одразу ж вирішив, що він — непорядна людина. Поки я розмовляв з куратом, незнайомець дружньо розглядав мене своїми усміхненими блідо-голубими очима. Відчувши, що він ладен ось-ось втрутитися в розмову, я прибрав гордого вигляду. Я не збирався розмовляти з людиною, котра носить короткі штани, як лісник; і взагалі мене обурила фамільярність його погляду. Сам я був одягнений бездоганно: білі фланелеві штани, блакитна спортивна куртка з емблемою моєї школи на нагрудній кишені і чорно-білий солом’яний капелюх з дуже широкими крисами. Раптом курат заявив, що йому час іти (дуже доречно, бо я ніколи не вмів перервати розмову на вулиці й завжди мучився, марно шукаючи якого-небудь приводу), але зауважив, що трохи пізніше ще зайде до нас, і попросив попередити дядька. Прощаючись, незнайомець кивнув мені головою і посміхнувся, але я відповів йому холодним поглядом. Я вважав його за дачника, а ми в Блекстейблі не зналися з дачниками, бо вважали лондонців вульгарними. Жахливо, говорили ми, кожного року мати справу з різною потолоччю, яка вигідна лише торговцям. Та навіть вони зітхали з полегшенням, коли кінчався вересень, і Блекстейбл знову поринав у свою звичайну тишу.