Повернувшись після купання додому, я розповів, що зустрів курата і що він обіцяв зайти до нас трохи згодом.
— Минулої ночі вмерла стара місіс Шеферд, — сказав мій дядько.
Куратове прізвище було Галловей. Високий, худорлявий, незграбний, з кудлатим чорним волоссям і маленьким темно-жовтим обличчям — цей зовсім молодий чоловік здавався мені літньою людиною. Розмовляв він дуже швидко, жваво жестикулюючи; через це люди вважали його ексцентричним. Дядько нізащо б його не тримав, якби не його енергійність, — сам дуже лінивий, дядько з радістю перекладав більшість своїх справ на куратові плечі. Уладнавши справи, заради яких він завітав у будинок священика, містер Галловей зайшов до тітки привітатися, і вона запросила його на чай.
— З ким це ви стояли сьогодні вранці? — спитав я, коли він сів за стіл.
— А, це Едвард Дріффілд. Я вас не познайомив, бо не знаю, чи дядько дозволить вам знатися з ним.
— Думаю, це не дуже бажане знайомство, — зауважив дядько.
— А хто він такий? Він, певно, не тутешній?
— Він народився в цій парафії, — сказав дядько. — Його батько був управителем маєтку старої міс Вулф у Ферн-Корт. Але вони нонконформісти[5].
— Він одружений з тутешньою дівчиною, — сказав містер Галловей.
— Сподіваюся, він вінчався? — спитала тітка. — Це правда, що вона буфетниця з «Рейлвей Армз»?
— Цілком можливо, якщо робити висновки з її зовнішності, — усміхаючись, відповів містер Галловей.
— Чи довго вони збираються тут бути?
— Гадаю, що довго. Вони найняли будинок на тій вулиці, де стоїть конгрегаційна церква, — відповів курат.
В ті часи, хоч нові вулиці й мали назви, ніхто в Блекстейблі не знав і не вживав їх.
— Він ходить до церкви? — спитав Дядько.
— Я ще не встиг побалакати з ним про це, — відповів містер Галловей. — Але, знаєте, він справляє враження вихованої людини.
— Не дуже я цьому вірю, — зауважив дядько.
— Дріффілд учився в Хавершемській школі, одержував стипендію і навіть нагороди. Він міг продовжувати навчання у Ведхемі, але натомість втік, щоб стати моряком, — розповідав Галловей.
— Я чув, що він справжній вітрогон, — сказав дядько.
— Він не дуже схожий на матроса, — зауважив я.
— Ну, морем він перестав цікавитися вже давно. А відтоді займався чим завгодно.
— Талантів тьма, а діла чортма, — сказав дядько.
— Тепер він став письменником.
— Довго ним не буде, — заперечив дядько.
Я ще ніколи не бачив живого письменника, і це мене зацікавило.
— Що ж він пише? — спитав я. — Романи?
— Здається, що й романи, — відповів курат. — А також статті. Цієї весни вийшов його новий роман. Він обіцяв мені подарувати книгу.
— Я б на вашому місці не марнував часу на такі дурниці, — заявив дядько, який крім газет «Таймс» та «Гардіан» ніколи нічого не читав.
— Як називається книга? — поцікавився я.
— Він сказав мені, та я забув.
— Як би там не було, тобі зовсім не обов’язково це знати, — зауважив дядько. — Я категорично проти того, щоб ти читав безглузді романи. Найкраще заняття під час канікул — як можна більше гуляти на свіжому повітрі. Гадаю, вам дали якесь завдання на літо?
Завдання мені дали. Я мав познайомитися з «Айвенго». Цей твір я прочитав у десять років, і перспектива читати його знову та ще й писати виклад дратувала мене.
Роздумуючи про велич, якої кінець кінцем досяг Едвард Дріффілд, і згадавши манеру, в якій про нього висловлювались за дядьковим столом, я мимоволі посміхаюся. Коли він нещодавно помер, і його поклонники вели кампанію за те, щоб поховати його у Вестмінстерському абатстві, нинішній священик Блекстейбла (третій наступник мого дядька) писав у «Дейлі мейл», що Дріффілд народився в цій парафії і не тільки провів тут без виїзду останні двадцять п’ять років свого життя, але й зробив Блекстейбл місцем дії своїх найславетніших романів; з цього випливає тільки те, що його прах повинен спочивати на кладовищі, де під кентськими в’язами сплять вічним сном його батько й мати. У Блекстейблі зітхнули з полегшенням, коли місіс Дріффілд надрукувала в пресі сповнений гідності лист, у якому обіцяла, що виконає найпалкіше бажання свого покійного чоловіка, котрий хотів, щоб його поховали серед простих людей, яких він так добре знав і так щиро любив (як стало відомо, настоятель Вестмінстера різко відмовив надати Дріффілдові місце в абатстві). Якщо Блекстейблська верхівка не дуже змінилася з часів мого дитинства, то їй навряд чи сподобалися слова «прості люди»; але, як я дізнався пізніше, вона взагалі терпіти не могла другу місіс Дріффілд.
5
Люди, що належать до різних протестантських сект, відокремлених од англіканської церкви.