Розділ четвертий
Уявіть моє здивування, коли через два чи три дні після сніданку з Олроєм Кіром я одержав листа від вдови Едварда Дріффілда.
В ньому говорилося:
«Любий друже,
як мені стало відомо, минулого тижня Ви з Роєм багато розмовляли про Едварда Дріффілда; мені дуже приємно довідатись, що Ви згадували про нього з такою теплотою. Едвард часто розповідав мені про Вас. Він був дуже високої думки про Ваш талант і щиро радів, коли Ви завітали до нас снідати. Я б дуже хотіла знати, чи є у Вас листи від нього, і якщо є — чи не могли б ви люб’язно дозволити зняти з них копії. Я була б дуже рада, якби мені пощастило переконати Вас провести зі мною два-три дні. Я живу дуже самотньо, тому Ви самі можете вибрати час для зустрічі. Мені буде дуже приємно побачити Вас знову і згадати минуле. У мене до Вас є особиста справа, і я певна, що в пам’ять мого дорогого покійного чоловіка Ви мені не відмовите.
Завжди щиро Ваша
Ми бачилися з місіс Дріффілд тільки раз у житті, і вона не дуже мене цікавила. Крім того, я не люблю, коли мене називають «дорогим другом». Вже одного цього було б досить, щоб відмовитися від її запрошення. До того ж, мене вкрай роздратував увесь зміст листа, бо я не міг виставити жодної відмовки, яка б не свідчила, що я просто не бажаю приїхати. А їхати до неї я справді не хотів. У мене не було листів Дріффілда. Може, колись він і прислав мені кілька коротких записок, але тоді він був маловідомий письменник, і, якби я навіть збирав листи, мені ніколи б не спало на думку зберегти і його послання. Чи міг я знати, що колись його оголосять найбільшим письменником сучасності? Я вагався тільки через те, що у місіс Дріффілд, як вона писала, була до мене якась особиста справа. Було б, звичайно, незручно і навіть неввічливо не виконати її прохання. Та й, зрештою, її чоловік був справді визначна людина.
Лист прийшов з ранковою поштою, і після сніданку я подзвонив Рою. Тільки-но я назвав себе, секретарка одразу ж з’єднала мене з ним. Якби я писав детективний роман, то запідозрив би, що на мій дзвінок чекали. А бадьорий голос Роя тільки підтвердив би мою підозру: ніхто не буває такий веселий з раннього ранку.
— Сподіваюся, я не розбудив вас? — спитав я.
— Та що ви, бог з вами! — линув з трубки його здоровий сміх. — Я з сьомої години на ногах. Катався верхи в парку і саме збираюся снідати. Приходьте, поснідаємо разом.
— Я дуже вас люблю, Рою, — відповів я, — але ви не та людина, з якою я хотів би снідати. Крім того, я вже поснідав. Послухайте, я щойно одержав листа від місіс Дріффілд, вона запрошує мене в гості.
— Так, вона говорила мені, що збирається вас запросити. Ми могли б поїхати разом. У неї чудовий зелений моріжок, і вона дуже добре приймає. Певен, що вам сподобається.
— Чого вона від мене хоче?
— О, гадаю, їй приємніше буде сказати це самій.
В голосі Роя вчувалися лагідні нотки; якби він був лікарем, то саме так, мабуть, повідомив би майбутнього батька, що його дружина незабаром ощасливить його нащадком. Та на мене це не вплинуло.
— Облишмо, Рою, — відповів я. — Я стріляний горобець, і ви мене не піддурите. Кажіть прямо, що там таке.
На другому кінці дроту запала коротка пауза. Я відчув, що Рою мої слова не сподобалися.
— Ви дуже зайняті сьогодні вранці?! — раптом спитав він. — Я хотів би зайти до вас.
— Що ж, заходьте. Я буду вдома до першої.
— За годину я прийду.
Я поклав телефонну трубку, запалив свою люльку і знову поглянув на лист місіс Дріффілд.