Переді мною жваво постав сніданок, про який вона згадувала. Мені довелося тоді провести неділю під Тенкенбері з леді Годмарш — культурною і приємною американкою, дружиною не дуже розумного, але добре вихованого баронета-спортсмена. Мабуть, щоб якось розважитись і відпочити від домашніх справ, вона звичайно приймала в себе людей, котрі мають якесь відношення до мистецтва. Її вечори були різноманітні й веселі. Аристократи і дрібні дворяни із здивуванням і острахом зустрічалися там з художниками, письменниками та акторами. Леді Годмарш не читала книг і не дивилася картин людей, перед якими гостинно розчинила двері свого дому, але любила їх товариство і пишалася тим, що має великі знайомства в артистичних колах. Одного разу мова зайшла про Едварда Дріффілда — її прославленого сусіда. Я зауважив, що колись був з ним добре знайомий. Тоді вона раптом запропонувала піти до нього поснідати у понеділок, коли більшість її гостей поїде до Лондона. Я завагався, бо не бачився з Дріффілдом тридцять п’ять років і не був певний, чи пам’ятає він мене (та про це я, звичайно, не говорив), якщо ж і пам’ятає, то навряд чи йому приємно буде мене бачити. Але серед нас був молодий пер — лорд Скалліон. людина з такими серйозними літературними нахилами, що замість того, щоб управляти країною, як веліли б йому всі людські й природні закони, він усі свої сили віддавав писанню пригодницьких романів. Його бажання побачити Дріффілда було безмежне, і як тільки леді Годмарш висловила свою пропозицію, він заявив, що це так чудово, що краще й бути не може. Найзначнішим гостем у компанії була молода огрядна герцогиня; її любов до знаменитого письменника виявилася настільки великою, що вона ладна була не їхати в понеділок до Лондона і вирішила лишитися тут до вечора.
— Нас буде четверо, — сказала леді Годмарш. — Не думаю, що вони змогли б прийняти більше. Я зразу ж пошлю телеграму місіс Дріффілд.
Я не міг уявити, як можна йти до Дріффілда такою компанією, тому спробував охолодити їх запал.
— Це тільки вкрай стомить його, — сказав я. — Дріффілдові буде страшенно неприємно, коли його обсяде юрба незнайомих людей. Адже він дуже стара людина.
— Отож коли ми хочемо побачити його, то повинні робити це зараз. Довго він уже не житиме. Місіс Дріффілд казала, що він любить зустрічатися з людьми. Вони ні з ким, окрім лікаря й священика, не бачаться, і це буде для них розвагою. Місіс Дріффілд казала, що до них завжди можна привести кого-небудь оригінального. Щоправда, їй доводиться бути обачною. Адже йому набридають різні люди, які йдуть до нього заради звичайної цікавості, та ще різні там газетярі, письменники, які хочуть, щоб він прочитав їхні книги, недоумкуваті істеричні жінки. Але місіс Дріффілд просто чудо: не пускає до нього нікого, крім тих, кого вона вважає за потрібне пропустити. Він, напевно, помер би через тиждень, якби зустрічався з усіма, хто до нього приходить. Звичайно, ми зовсім не такі, як усі.
Про себе я думав якраз навпаки. Та поглянувши на інших, я впевнився, що герцогиня і лорд Скалліон однієї думки з леді Годмарш, тому краще було не сперечатися.
Ми поїхали в ясно-жовтому роллс-ройсі. До Ферн-Корт всього три милі від Блекстейбла. Це був вкритий штукатуркою будинок, збудований десь близько 1840 року — простий і скромний, але досить міцний. Він виглядав однаково і з фасаду і з протилежного боку; між двома великими арками були парадні двері, дві інші арки підтримували другий поверх, простий дерев’яний бар’єр закривав низький дах. Будинок стояв у садку, досить густому, але добре догляненому, площею близько акра; з вікон вітальні відкривався чудовий краєвид на гаї і зелені луки. Вітальня була умебльована саме так, як має бути умебльована кімната в скромному сільському будинку.
Чохли з барвистого ситцю вкривали м’які крісла і великий диван; з такого ж ситцю були зроблені й штори. На маленьких чиппендельських[6] столиках стояли великі східні вази з ароматичною сумішшю. На кремового кольору стінах висіли чудові акварелі художників, добре відомих на початку сторіччя. Тут і там стояли вдало підібрані букети квітів, а на великому роялі в срібних рамках — портрети славетних актрис, покійних письменників та якихось членів королівської родини.
Отже не дивно, що герцогині ця кімната видалася чарівною. Саме в такій кімнаті відомий письменник мав провести кінець свого життя. Місіс Дріффілд зустріла нас із скромною гідністю. У неї було маленьке бліде лице з приємними гострими рисами. На вигляд вона мала біля сорока п’яти років. На ній був сірий костюм; на голові міцно сидів чорний капелюшок у вигляді ковпака. Вона була не висока і не низька, мала стрункий стан. Місіс Дріффілд нагадувала овдовілу дочку поміщика, яка мала неабиякі організаторські здібності і верховодила у всій окрузі. Вона відрекомендувала нас священику й жінці, які підвелися, коли ми зайшли. Це були вікарій Блекстейбла і його дружина. Леді Годмарш і герцогиня відразу ж прибрали ласкаво запобігливого вигляду, якого знатні особи прибирають у стосунках з нижчими за становищем людьми, даючи зрозуміти їм, що зовсім не зважають на соціальну нерівність.