Потім зайшов Едвард Дріффілд. Я інколи зустрічав його портрети в ілюстрованих журналах, але тепер, коли побачив, на що він звівся, мене огорнув жаль. Він виглядав нижчим, ніж я його пам’ятав, і дуже худим. Красиве срібне волосся страшенно поріділо, він був чисто виголений; шкіра аж просвічувала. Його голубі очі вицвіли, а повіки стали червоні. Він мав вигляд старої людини, якій залишилось три чисниці до смерті; дуже білі штучні зуби робили його посмішку теж штучною і вимушеною. Я ніколи раніше не бачив його без бороди; губи в нього були тонкі й бліді. Він був одягнений в новий, добре зшитий костюм з синього сержу, а низький комірець сорочки, на два або навіть три номери більший потрібного, відкривав зморшкувату, сухорляву шию. На ній висіла гарна чорна краватка з великою перлиною. Він трохи скидався на духовну особу в світському вбранні під час літньої поїздки до Швейцарії.
Тільки-но він зайшов, місіс Дріффілд кинула на нього швидкий погляд і підбадьорююче посміхнулася. Він потиснув руки кожному з гостей і кожному сказав щось приємне. Коли черга дійшла до мене, він промовив:
— Як це чудово, коли ділова людина, котра досягла таких успіхів, як ви, не боїться змарнувати час заради того, щоб побачитися з старим диваком.
Я трохи збентежився: він говорив так, буцімто ніколи досі мене не бачив. Мої друзі могли подумати, що я просто хвалився, кажучи, ніби колись був добре знайомий з ним. Мені кортіло довідатися, чи справді старий зовсім забув мене.
— Вже й не знаю, скільки минуло років з часу нашої останньої зустрічі, — сказав я, намагаючись надати сердечності своїм словам.
Дріффілд подивився на мене, здається, не більше кількох секунд, але мені вони видалися годиною, і раптом я оторопів: він нишком підморгнув мені. Зробив він це так швидко, що ніхто, крім мене, нічого не помітив. Я не сподівався такого від поважного дідугана і навіть не повірив власним очам. За мить його обличчя знову стало зосереджене і мудро лагідне. Нас запросили до столу, і ми посунули натозпом в їдальню. Їдальня теж була прибрана з найвишуканішим смаком. На чиппендельському буфеті стояли срібні свічники. Ми посідали на чиппендельських стільцях навколо чиппендельського столу. Посередині у срібній вазі стояли троянди; довкола в срібних тарілочках — шоколадні цукерки і м’ятні помадки; сільниці, певно, георгіанської доби, теж були срібні і начищені до блиску. На світлих стінах висіло кілька літографованих жіночих портретів роботи сера Пітера Лелі, а на камінній полиці стояв голубий сервіз дельфтської порцеляни. Прислужували за столом дві служниці в коричневих убраннях, і місіс Дріффілд, підтримуючи невимушену розмову, не зводила з них очей. Мене зацікавило: як їй вдалося отак вимуштрувати цих веселих кентських дівчат? (Здоровий колір їх облич і широкі вилиці незаперечно доводили, що вони місцеві). Сніданок був саме такий, якого вимагали обставини, — смачний, але не розкішний: рибне філе під білим соусом, смажене курча з молодою картоплею і зеленим горошком, спаржа і агрусовий кисіль з вершками. Їдальня, сніданок і навколишня обстановка — все відповідало становищу великого письменника з помірним достатком.
Місіс Дріффілд, як і більшість жінок письменників, дуже любила побалакати і не давала погаснути розмові на своєму кінці столу; через це не було анінайменшої змоги почути, що говорить її чоловік. Вона була весела, навіть збуджена. Хоч, напевне, здоров’я і похилий вік Едварда Дріффілда примушували її більшу частину року жити в селі, все ж вона частенько їздила до Лондона й була в курсі всіх новин,. Вона жваво обговорювала з лордом Скалліоном вистави лондонських театрів і ремствувала з приводу жахливого натовпу на виставці у Королівській академії. Вона була там аж двічі, хотіла оглянути всі картини, однак акварелей так і не бачила. Вона, мовляв, дуже любить акварелі — за їх скромність, і терпіти не може нескромних речей.
Оскільки господар і господиня сиділи на чільних місцях, священик опинився поруч із лордом Скалліоном, а його дружина — з герцогинею. Герцогиня розпочала з нею розмову про житлові умови робітничого класу — на цьому вона розумілася краще, ніж її сусідка за столом. Я був вільний від розмов і тому ніщо не перешкоджало мені стежити за Едвардом Дріффілдом, коли він розмовляв з леді Годмарш. Вона, напевно, пояснювала йому, як писати романи, і перераховувала книги, які він обов’язково повинен прочитати. Він ввічливо слухав її, інколи вставляючи зауваження таким тихим голосом, що я нічого не міг розібрати. Коли вона пускала дотеп (а пускала леді Годмарш їх часто, і вони були майже завжди гострі), він злегка посміхався і кидав на неї швидкий погляд, ніби кажучи: ця жінка, врешті, не така вже й дурна. Згадуючи минуле, я питав себе: що він думає про цю великосвітську компанію, про свою ошатно вдягнену дружину, таку хазяйновиту й енергійну, про вишукане товариство, серед якого живе? Мене цікавило, чи жалкував він про свої минулі роки, повні пригод? Може, за цією милою люб’язністю крилася страшенна нудьга? Певно, він відчув мій погляд, бо підвів очі. Якийсь час старий дивився на мене задумливо, лагідно і допитливо; раптом, — цього разу мені вже не могло привидітися, — він знову підморгнув мені. Легковажна гримаса цього старого, висушеного обличчя більш ніж здивувала — вона збентежила мене; я розгубився і не знав, що діяти. А губи мої самі собою розтягнулися в непевну посмішку.