Скориставшися з того, що герцогиня приєдналася до розмови на кінці столу, дружина священика повернулась до мене.
— Ви, здається, знали його багато років тому? — тихо спитала вона мене, і глянула на товариство, щоб упевнитися, що ніхто не слухає нас.
— Його дружина боїться, щоб ви, бува, не розбудили в ньому старих спогадів, які можуть завдати йому болю. Він, знаєте, дуже кволий, і найменше хвилювання виводить його з рівноваги.
— Я буду обережний.
— Доглядальниця з неї просто чудова, її відданість може служити прикладом для всіх нас. Вона усвідомлює, який почесний обов’язок випав на її долю. Її безкорисливість не описати словами. — Дружина священика ще більше стишила голос. — Звичайно, він дуже стара людина, а старі люди часом бувають вередливі, але я ніколи не бачила, щоб вона втратила самовладання. У своєму роді вона такий самий талант, як і він.
На це зауваження важко було відповісти, але я відчув, що від мене чекають відповіді.
— Зважаючи на обставини, можна сказати, що вигляд у нього чудовий, — пробурмотів я.
— Все це завдяки їй.
Покінчивши з сніданком, ми повернулися до вітальні. Я розмовляв з вікарієм, і не знайшовши цікавішої теми, захоплювався краєвидом. Через кілька хвилин до нас підійшов Едвард Дріффілд. Я повернувся до нього.
— Ми щойно говорили, який мальовничий цей ряд котеджів.
— Так, якщо дивитися звідси. — Дріффілд глянув у той бік, й іронічна посмішка скривила його тонкі губи. — В одному з них я народився. Дивно, правда?
Але до нас уже поспішала привітлива місіс Дріффілд.
— О Едварде, — жваво мовила вона своїм мелодійним голосом, — я певна, що герцогині хотілося б поглянути на твій кабінет, їй уже час від’їздити.
— Дуже шкода, але мені треба встигнути на поїзд, який відходить з Теркенбері в три вісімнадцять, — : сказала герцогиня.
Ми вишикувалися в кабінеті Дріффілда. Це була велика кімната в протилежному крилі будинку. Її кругле вікно виходило в той самий бік, що й вікна їдальні. Все в ній свідчило про ту увагу й відданість, з якою ставиться дружина до свого чоловіка-письменника. В кабінеті панував зразковий порядок, а великі вази з квітами нагадували про дбайливу жіночу руку.
— За цим письмовим столом він писав останні свої твори, — сказала місіс Дріффілд, закриваючи книгу, що лежала на ньому догори корінцем. — Це фронтиспіс третього тому ювілейного видання — робота тогочасного художника.
Ми всі захоплено озирали письмовий стіл, а леді Годмарш нишком провела по ньому пальцями, щоб упевнитися, чи він справжній. Місіс Дріффілд звернулася до нас з легкою привітною посмішкою.
— Може, показати вам один з його рукописів?
— Звичайно, — вигукнула герцогиня, — а потім мені доведеться поспішити на станцію.
Місіс Дріффілд вийняла з шафи рукопис, оправлений в синій сап’ян. Поки інші шанобливо розглядали його, я пробіг поглядом по книгах, якими була заставлена кімната. Як кожний письменник, я перш за все хотів відшукати свої книги, але не знайшов жодної. Зате, я побачив повний комплект книг Олроя Кіра і велику кількість романів у яскравих обкладинках. Я подумав, що це були роботи письменників, які надіслали їх живому класику з поваги до його таланту і, мабуть, сподіваючися на кілька схвальних слів, які можна було б використати в рекламних проспектах. Більшість книжок стояла так рівненько, була така чиста, що в мене склалося враження, ніби їх дуже рідко читають. Тут був оксфордський словник і стандартні видання більшості англійських класиків у розкішних оправах: Філдінг, Босуелл, Гезлітт та інші, а також багато книг про море. Серед них я впізнав різноколірні зачитані томи різних мореходних довідників, виданих Адміралтейством; багато книг було з питань садівництва. Кімната мала вигляд не робочого кабінету письменника, а скоріше нагадувала музей видатної людини. І послужлива уява відразу ж наповнила її млявими екскурсантами, які знічев’я блукають по ній, вдихаючи пліснявий дух музею, до якого рідко хто навідується. У мене виникла підозра: якщо Дріффілд зараз і читає що-небудь, то це «Садівничу хроніку» або «Морську газету» — їх підшивки я вгледів у кутку на столі.