Коли дами оглянули все, що хотіли, ми почали прощатися з господарями. Але леді Годмарш була тактовною жінкою, і, оскільки їй спало на думку, що, послуживши приводом до візиту, я не сказав Едвардові Дріффілду навіть двох слів, вона, наділивши мене дружньою посмішкою, вже біля самих дверей сказала господарці:
— Мені було так цікаво дізнатися, що ви з містером Ешенденом давні знайомі. Який він був хлопчиком?
Дріффілд подивився на мене своїм іронічним поглядом. І мені здалося, що коли б тут нікого не було, він показав би мені язика.
— Соромливий, — відповів старий. — Я вчив його їздити на велосипеді.
Ми знову посідали у великий жовтий роллс-ройс і поїхали.
— Він дуже милий, — заявила герцогиня. — Я така рада, що ми відвідали його.
— У нього такі чудові манери, правда? — додала леді Годмарш.
— Невже ви сподівалися, що він їстиме горох з допомогою ножа? — спитав я.
— А чом би й ні? — заперечив Скалліон. — Це була б мальовнича картина.
— Мені здається, це дуже незручно, — промовила герцогиня. — Я пробувала багато разів, і мені ніколи не щастило вдержати горошини на ножі.
— Треба було їх наколювати на кінчик ножа, — порадив Скалліон.
— Зовсім ні, — заперечила герцогиня. — Просто ніж слід тримати боком, хоч горошини і скочуються з нього.
— Що ви думаєте про місіс Дріффілд? — спитала леді Годмарш.
— Я думаю, вона знає свою справу, — сказала герцогиня.
— Бідолаха Дріффілд такий старий; за ним обов’язково треба комусь ходити. Знаєте, вона працювала сиділкою в лікарні.
— Справді? — здивувалась герцогиня. — А я гадала, що вона була його секретарка або друкарка.
— Місіс Дріффілд дуже мила, — сказала леді Годмарш, захищаючи свою приятельку.
— О, надзвичайно.
— Двадцять років тому він довго хворів, і вона була в нього сиділкою. А коли Дріффілд видужав, вони побралися.
— Чого тільки не буває в житті. Вона, очевидно, набагато молодша за нього. Навряд чи їй більше сорока — сорока п’яти років.
— Мабуть, сорок сім. Мені казали, Дріффілд багато чим їй завдячує. Вона зробила його цілком презентабельним. Олрой Кір розповідав мені, що раніше він вів майже богемний спосіб життя.
— Здебільшого жінки письменників огидні.
— Навіщо письменники взагалі одружуються?
— Дивно. Невже вони самі не бачать убогості своїх майбутніх жінок?
— А письменникам здається, що люди вважають їх дружин цікавими, — пробурмотів я.
Ми доїхали до Теркенбері, залишили герцогиню на станції і рушили далі.
Розділ п’ятий
Едвард Дріффілд справді вчив мене кататися на велосипеді. Власне, саме тому я й познайомився з ним. Не знаю, коли винайдено велосипед, але у віддаленій частині Кенту, де я жив, на той час він був незвичайною річчю. Коли вам доводилося побачити чоловіка, що мчав на цій машині, ви оберталися і проводжали його поглядом, поки він не зникав з очей. Велосипед був вдячним об’єктом глузувань для джентльменів середнього віку і безмірно тривожив літніх жінок, які відскакували з дороги, як тільки вгледять велосипедиста. Протягом якогось часу я мучився від заздрості до хлопчиків, які приїздили в школу на велосипедах; вони мали величезну можливість похизуватися, в’їжджаючи у ворота «без руля». Я не давав спокою дядькові, випрошуючи в нього дозволу купити велосипед до літніх канікул. І хоч тітка була проти цього і вважала, що я обов’язково скручу собі в’язи, дядько нарешті піддався моїй наполегливості, тим більше, що платити за велосипед я мав з власних грошей. Перед закінченням учбового року я послав замовлення і за кілька днів розсильний приставив велосипед з Теркенбері.
Я твердо вирішив навчитися їздити самотужки, адже хлопці в школі казали, що опановували це мистецтво за якихось півгодини. Після неодноразових спроб я нарешті прийшов до висновку, що я — абсолютний нездара (зараз я схильний вважати, що тоді трохи перебільшував). Навіть пожертвувавши власною гідністю і дозволивши садівникові підтримувати мене, протягом першого ранку я так і не навчився самостійно сідати на машину. Однак наступного дня, вважаючи алею в саду священика надто покрученою і тому малопридатною для успішної їзди, я повів велосипед на дорогу, яка, на мій погляд, була абсолютно рівна, пряма й майже безлюдна — там ніхто не побачить, як я клеїтиму дурня. Кілька разів я намагався сісти, але щоразу падав. Я обідрав собі голінки об педалі, спітнів і стомився. Після години марних спроб, я почав схилятися до думки, що бог настроєний проти того, щоб навчити мене їздити на велосипеді (мене лякали саркастичні зауваження дядька, божого представника у Блекстейблі), але я був сповнений рішучості будь-що домогтися свого. Тут я раптом побачив двох велосипедистів, які їхали по моїй безлюдній дорозі. Я негайно відвів свою машину вбік до огорожі і сів на перелаз, байдуже дивлячись на море, з таким виглядом, ніби щойно катався, а зараз відпочиваю, заглиблений у споглядання величного океану. Я мрійливо дивився в далечінь, але краєм ока стежив за ними і бачив, що це чоловік і жінка. Коли вони проїздили повз мене, велосипед жінки крутнувся, вона наштовхнулась на мене і полетіла додолу.