— Ой, вибачте, — сказала вона. — Тільки-но я побачила вас, як відчула, що впаду.
За цих обставин неможливо було напускати на себе байдужий вигляд і, зашарівшись, я відповів, що вона мене ані трохи не потурбувала.
Коли вона впала, чоловік миттю скочив зі свого велосипеда.
— Ти не забилася? — захвилювався він. — Та ні.
І тоді я впізнав Едварда Дріффілда — письменника, якого бачив з куратом.
— Я ще тільки вчуся їздити, — сказала його супутниця. — І падаю кожного разу, коли побачу кого-небудь на дорозі.
— Ви племінник священика? — спитав Дріффілд. — Я бачив вас цими днями. Галловей сказав мені, хто ви. Це моя дружина.
Вона сердечно потиснула мою руку, посміхнувшись при цьому губами й очима. В її посмішці було щось таке, що навіть тоді вельми приємно вразило мене. Я стояв збентежений — незнайомі люди викликали у мене страшенну соромливість. Мабуть, через це я не зміг запам’ятати жодної риси її обличчя, і тільки помітив, що жінка була висока й білява. Очевидно, пізніше я пригадав, що на ній була широка спідниця із саржі, рожева блузка з накрохмаленим коміром і солом’яний капелюшок, котрий в ті дні називали, здається, матросиком; він сидів на самому вершечку великої копиці її золотавого волосся.
— Чудова це річ — їзда на велосипеді, правда? — спитала вона, дивлячись на мою прегарну новеньку машину, що стояла біля перелазу. — Мабуть, дуже приємно вміти добре їздити?
В її словах я відчув захоплення моєю вправністю.
— Все залежить від практики, — зауважив я.
— Це тільки мій третій урок. Містер Дріффілд каже, що я роблю великі успіхи, але я така нездара, що просто ненавиджу себе. Ви довго вчилися їздити?
Зашарівшись по самі вуха, я ледь спромігся на ганебне визнання.
— Я ще не вмію їздити. Я тільки-но купив велосипед, і це моя перша спроба.
Тут я трохи покривив душею, але одразу помирився із своєю совістю, додавши:
— Окрім учорашньої спроби вдома в саду.
— Я дам вам урок, якщо не заперечуєте, — сказав добродушно Дріффілд. — Ходіть-но сюди.
— О, дякую, — сказав я. — Я навіть мріяти про це не можу.
— Чому? — спитала його дружина, в її синіх очах і досі світилася посмішка. — Містеру Дріффілду це подобається, а я тим часом відпочину.
Містер Дріффілд узяв мій велосипед, і я, не маючи змоги опиратися його дружній настирливості, незграбно сів на машину. Я хитався з боку в бік, але він тримав мене твердою рукою.
— Швидше, — вигукнув Дріффілд.
Я натискав на педалі, а він біг поруч. Коли ж, попри всі його зусилля, я все-таки впав, ми обидва обливались потом. За таких обставин дуже важко було зберігати відстань, яка личила племіннику священика У відносинах з сином управителя міс Вулф. А коли ми спробували ще раз і я проїхав тридцять або сорок ярдів самостійно, і місіс Дріффілд, взявшись у боки, вибігла на середину дороги, й вигукнула: «Пішов, пішов! Ставлю два проти одного!», я так сміявся, що зовсім забув про своє соціальне становище. З велосипеда я зійшов самостійно. На моєму обличчі сяяв щирий тріумф, і без будь-якого незадоволення я вислухав похвалу Дріффілда моїм здібностям.
— Ану подивимось, чи зможу я самостійно поїхати, — заявила місіс Дріффілд, а я знову виліз на перелаз і разом з чоловіком спостерігав її марні спроби.