Рою пощастило з самого початку. Він був єдиним сином урядовця, який, після довгого перебування на посту резидента в Гонконгу, завершив свою кар’єру губернатором Ямайки. Якщо ви звернетесь до біографічного довідника «Хто є хто», то прочитаєте таке: «Олрой Кір — єдиний син сера Раймонда Кіра, кавалера орденів Святого Михаїла і Святого Георгія 2-го ступеня, кавалера ордена королеви Вікторії 2-го ступеня, та Емілії, молодшої дочки покійного генерал-майора індійської армії Персі Кемпердауна». Освіту Рой здобув в Вінчестері та в Оксфордському університеті. Він був головою студентського товариства, і якби несподівано не захворів на кір, то легко б завоював блакитну майку чемпіона з веслування. Його наукові успіхи були скоріш пристойні, ніж видатні, зате він закінчив університет, не маючи жодного пенні боргу, бо вже тоді був ощадливої вдачі і не виявляв схильності до марнотратства. Отож, Рой ріс хорошим сином — він знав, що батькам нелегко було дати йому таку дорогу освіту. Після виходу у відставку батько Роя жив у скромному, але пристойному будинку недалеко від Страуда, в Глостері. Час від часу він наїжджав до Лондона, щоб узяти участь в офіційному обіді, який влаштовувався його колишнім департаментом. Тоді він обов’язково відвідував клуб «Атенеум», членом якого був довгі роки. За допомогою старого приятеля, теж члена клубу, він влаштував свого сина, який щойно закінчив навчання в Оксфорді, особистим секретарем до одного політичного діяча, котрий двічі осоромив себе на посаді державного секретаря двох консервативних урядів, за що й був кінець кінцем удостоєний звання пера. Це дало Рею змогу вже з перших кроків самостійного життя познайомитися з впливовими можновладцями. І він непогано скористався з такої нагоди. Ви ніколи не знайдете в його романах помилок, які псують твори тих, хто вивчав життя вищих верств суспільства тільки по ілюстрованих журналах. Він досконало знає, як розмовляють між собою герцоги, як повинні звертатися до них депутати парламенту, адвокати, букмекери, камердинери. Читача мимоволі захоплює та невимушеність, з якою він поводиться в своїх ранніх романах з віце-королями, послами, прем’єр-міністрами, з особами королівської крові та знатними леді. Дружній без зверхності і фамільярний без зухвалості, він не дозволяє вам забувати про їхні титули, але дає приємну можливість відчути, що всі ці вельможі з тієї ж плоті, що й ви. Я часто думав: як прикро, що, повіривши моді, ніби життя аристократії не може бути вже темою солідних романів, Рой у своїх наступних творах обмежився змалюванням духовних конфліктів присяжних повірених, бухгалтерів та маклерів. Він не зміг увійти в ці кола з такою ж упевненістю, з якою увійшов у вищі.
Вперше я познайомився з Роєм, коли він тільки-но покинув секретарювання, щоб повністю присвятити себе літературі. Красивим його не можна було назвати. Але шість футів росту, широкі плечі і впевнена осанка спортсмена, а до того ще й відкритий погляд великих блакитних очей, кучеряве каштанове волосся, трохи короткий широкуватий ніс і квадратне підборіддя робили його привабливим на вигляд юнаком. Рой був спортсменом у душі. Той, хто читав у його ранніх творах описи полювання з гончаками, такі яскраві й точні, не міг не відчути, що Рой використовував власні враження. Ще зовсім недавно він час від часу охоче міняв перо на мисливську рушницю. Із своїми першими романами Рой виступив тоді, коли письменники, щоб довести свою мужність, пили багато пива і ще більше грали в крикет; декілька років його ім’я завжди згадувалось у першому десятку таких письменників. Письменники цієї школи, не знаю вже чому, втратили своє завзяття, їхні книги не користуються нині популярністю, і хоч вони й досі грають у крикет, але дедалі з більшими труднощами знаходять видавців для своїх нових творів. Рой перестав грати в крикет багато років тому і зробився тонким знавцем кларету.
Рой був дуже скромної думки про свій перший твір. Роман був короткий, лаконічний і, як всі його твори, написаний зі справжнім смаком. Рой розіслав його всім визначним письменникам разом з люб’язним листом. В ньому він писав про ту велику насолоду, яку мав, читаючи твори цього письменника, писав про те, як багато нового він з них дізнався, як палко прагне іти тим шляхом (о, звичайно, на пристойній відстані), що його проклав блискучий талант цього письменника. Він складає свою книгу до ніг великого митця, як данину юнака, що, вступаючи на літературну ниву, не може не вклонитися тому, кого він завжди вважатиме своїм учителем. Повністю усвідомлюючи, що це величезна зухвалість — просити таку переобтяжену роботою людину витрачати дорогоцінний час на читання слабкої літературної спроби новачка, він усе ж благає критично оцінити твір і стати керівником у подальшій роботі. Серед відповідей, які він отримав, було лише кілька побіжних. Улещені його дифірамбами письменники здебільшого відгукнулися довгими листами. Вони хвалили його книгу, а багато хто з них запрошував його на сніданок, їх причарувала Роєва відвертість, вони були розчулені його ентузіазмом. Він просив їхніх порад із зворушливою покірністю і з вражаючою щирістю обіцяв виконувати ці поради. Задля такої людини, вважали вони, варто було пожертвувати якусь хвилину свого часу.