Врешті, розчарована, стомлена, але весела, вона сіла поруч відпочити. Дріффілд запалив люльку, і ми завели розмову. Тоді я, звичайно, не розумів, але тепер добре пригадую, що в її манері поводитись була якась особлива щирість, обеззброююча невимушеність. Розмовляла вона з завзяттям, як дитина, що пускає бульки від надміру радощів життя, а її очі весь час світилися чарівною усмішкою, яка вже подобалася мені. Вона нагадувала усмішку пустотливої дитини, котра зробить щось, на її думку, смішне, і чекає вашого осуду; дитина певна, що ви не дуже розсердитесь, і якщо ви не відразу помітите її витівки, то вона сама прийде і розповість про це. Але тоді я відчув тільки одне: її посмішка породжує приємне заспокоєння.
Аж ось, поглянувши на годинник, Дріффілд заявив, що їм пора вирушати назад, і запропонував поїхати разом. Якраз о цій порі мої тітка й дядько завжди поверталися додому після щоденної прогулянки по місту, і я не наважився навернутися їм на очі з людьми, проти знайомства з якими вони заперечували. Я попросив нових знайомих не чекати мене, бо вони, мовляв, їздять швидше, ніж я. Місіс Дріффілд навіть слухати про це не хотіла, але Дріффілд поглянув на мене з такою веселою усмішкою, що я подумав: він бачить мене наскрізь — і залився багряно-червоним рум’янцем. А він зауважив:
— Хай хлопець їде сам. Це йому піде на користь.
— Ну, що ж, нехай. Ви будете тут завтра? Ми теж приїдемо.
— Постараюся, — відповів я.
Вони поїхали, а через кілька хвилин рушив і я. Дуже задоволений собою, я проїхав усю дорогу до дядькового будинку, жодного разу не впавши. Пам’ятаю, я багато хвастався за обідом, але й словом не прохопився, що зустрів Дріффілдів.
Наступного дня приблизно об одинадцятій годині я вивів свій велосипед з каретного сараю. Хоч сарай і називався каретним, в ньому не було навіть двоколки для поні; садівник тримав там косарку для газонів і каток, а Мері-Енн ставила туди мішок з кормом для курчат. Я підвів велосипед до огорожі і, з деякими труднощами сівши на нього, поїхав по Теркенбері-Роуд до старої застави, а потім повернув на Джой-Лейн.
Небо було синє, повітря прозоре. Сонячні промені, здавалося, падали на дорогу з розгону і відскакували, як гумові м’ячі.
Я їздив туди й сюди, чекаючи Дріффілдів, і незабаром побачив їх. Я помахав їм рукою, повернув свій велосипед (для цього мені довелося злізти), і ми поїхали разом. Місіс Дріффілд і я похвалили одне одного за успіхи. Ми посувалися вперед, напружено тримаючись за рулі, але сповнені тріумфом, і Дріффілд зауважив, що тільки-но ми відчуємо себе впевненіше, можна буде робити далекі екскурсії.
— Я хочу зняти зліпки з кількох мідних дощок тут поблизу, — сказав він.
Я не зрозумів, що це означає, а він не пояснив.
— Почекайте, я вам покажу, як це робиться, — почав він. — Чи змогли б ви проїхати завтра чотирнадцять миль — сім туди й сім назад?
— Авжеж, — відповів я.
— Я принесу вам аркуш паперу й трохи воску, і ви зможете теж зробити, зліпок. Але вам краще спитати дозволу в дядька.
— Це зовсім не обов’язково.
— Гадаю, все-таки краще спитати.
Місіс Дріффілд кинула на мене свій особливий погляд — пустотливий і водночас дружній, і я запалав всіма відтінками червоного кольору. Я знав: почни я тільки питати в дядька — і він не дозволить. Краще нічого йому не казати. В цей час повз нас проїхав лікар у своїй двоколці. Я втупився просто себе, плекаючи марну надію, що, коли не дивитимуся на нього, він не зверне на мене уваги. Я був сам не свій. Адже, коли лікар побачить мене, про це швидко дізнається дядько або тітка. Я подумав, що безпечніше буде відкрити самому секрет. Коли ми прощалися біля воріт священицького будинку (цього разу я не зміг нічого вдіяти), Дріффілд сказав, що, в разі, якщо я зможу взяти участь у завтрашній екскурсії, найкраще було б, якби я заїхав за ними якомога раніше.
— Сподіваюсь, ви знаєте, де ми живемо? Поруч із конгрегаційною церквою. Наша оселя зветься Лайм Коттедж.
За обідом я весь час шукав нагоди, щоб ніби між іншим розповісти, що випадково зустрівся з Дріффілдами; але новини ширилися в Блекстейблі блискавично.
— З ким це ти катався на велосипеді сьогодні вранці? — поцікавилася тітка. — Ми зустріли лікаря Енстея, і він сказав, що бачив тебе.
Дядько, похмуро дивлячись у тарілку, жував свій ростбіф.
— З Дріффілдами, — відповів я недбало. — Та ви їх знаєте, він письменник. Містер Галловей знайомий з ними.
— Це люди з дуже сумнівною репутацією, — зауважив дядько. — Я не хочу, щоб ти водився з ними.