— Чому? — спитав я.
— Не вважаю за потрібне пояснювати тобі причини. Досить того, що я не хочу цього.
— Як ти познайомився з ними? — розпитувала тітка.
— Я саме катався на велосипеді, і вони каталися теж, от вони й спитали, чи не хотів би я проїхатися з ними, — трохи видозмінивши правду, пояснив я.
— Яке нахабство, — зауважила тітка.
Я розсердився. І щоб виявити якось своє обурення, відмовився від десерту, хоч на десерт був мій улюблений малиновий пиріг. Тітка захвилювалась, чи не захворів я бува.
— Ні, — відповів я з найбільшою гідністю, на яку був здатний, — все гаразд.
— З’їж шматочок, — попросила тітка.
— Я не голодний.
— Заради мене.
— Він сам знає, чого йому хочеться, — сказав дядько, і я кинув на нього сердитий погляд.
— Хіба що зовсім маленький, — погодився я.
Тітка дала мені кусень пирога. Я з’їв його з виглядом людини, яка виконує вельми неприємну їй справу, керуючись виключно почуттям обов’язку. Це був смачний малиновий пиріг. Мері-Енн вміла пекти чудовий сухий бісквіт, який просто танув у роті. Однак коли тітка спитала, чи не з’їв би я ще шматочок, я гордовито відмовився. Вона не наполягала. Дядько прочитав молитву, і я, ображений, пішов у вітальню.
Коли, на мою думку, слуги закінчили обідати, я пішов на кухню. Емілі чистила срібло в буфетній. Мері-Енн мила посуд.
— Чим погані люди Дріффілди? — спитав я її.
Мері-Енн прийшла в будинок священика, коли їй було вісімнадцять років. Вона купала мене ще маленьким хлопчиком, коли: я хворів, давала мені порошки із сливовим варенням, укладала мою корзинку, коли я йшов до школи, доглядала мене, коли я нездужав, читала мені, коли я сумував, і лаяла мене, коли не слухався. Служниця Емілі, була легковажна молода особа, і Мері-Енн не могла собі навіть уявити, що сталося б зі мною, якби вона доглядала мене. Мері-Енн була з Блекстейбла. Вона ні разу за своє життя не їздила в Лондон, а в Теркенбері була не більше трьох-чотирьох разів. Вона ніколи не хворіла і ніколи не мала відпусток. Їй платили дванадцять фунтів на рік. Раз на тиждень вона ходила до міста, щоб побачитися з матір’ю, яка прала білизну священика, а в недільні вечори відвідувала церкву. Але Мері-Енн знала всі блекстейблські новини. Вона знала, хто з чого жив, хто з ким одружився, від чого помер чий батько і скільки дітей в тієї чи іншої жінки, а також як їх звуть.
Коли Мері-Енн почула моє запитання, вона жбурнула мокру ганчірку в раковину.
— Я вважаю, що ваш дядько має рацію, — сказала вона. — Я також не дозволила б вам знатися з такими людьми, якби ви були моїм племінником. А вони ще й запрошують вас кататися з ними на велосипеді!
Мені одразу стало ясно, що Мері-Енн вже знає про розмову в їдальні.
— Я не дитина, — зауважив я.
— Тим гірше. Взагалі нахабство, що вони приїхали сюди. Найняли будинок і удають із себе леді й джентльмена. І не чіпайте пирога!
Малиновий пиріг стояв на столі. Я відламав од нього скоринку й вкинув у рота.
— Це на вечерю. Якщо ви хотіли ще, то чому не їли за обідом? Тед Дріффілд ніяк не міг знайти собі справжнього діла. А ще має добру освіту! Кого мені справді шкода, так це його матір. Він завжди завдавав їй клопоту, від дня народження. А потім раптом одружився з Розі Генн. Коли він сказав матері, що має з нею побратися, мати захворіла й пролежала три тижні, ні з ким навіть розмовляти не хотіла.
— Місіс Дріффілд до шлюбу була Розі Генн? Це з яких вона Геннів?
Генн — найпоширеніше прізвище у Блекстейблі. На кладовищі було повно їх могил.
— Та ви їх не знали. Її батько — старий Джошуа Генн. Загонистий був чоловік. Він пішов у солдати і повернувся на костурі. Він був маляр, але частіше сидів дома без роботи. Жили ці люди поруч із нами на Рай-Лейн. Ми з Розі ходили разом до недільної школи.
— Але ж вона молодша за вас, — бовкнув я.
— Їй вже за тридцять. — Мері-Енн була маленького зросту жінка, ніс у неї був кирпатий, зуби гнилі, але обличчя пашіло свіжістю; вона мала не більше тридцяти п’яти років. — І вона лише на чотири чи п’ять років молодша за мене! Кажуть, її тепер не впізнати, така вона вичепурена.
— Це правда, що вона була буфетницею? — спитав я.
— Так, була. У «Рейлвей Армз», а пізніше в «Принці Уельському» в Гавершемі. Місіс Рівз взяла її прислужувати в «Рейлвей Армз», але Розі так поводилася, що довелося її вигнати.
«Рейлвей Армз» — дуже скромна маленька корчма, якраз напроти станції на залізниці Лондон — Четем — Дувр. Вона користувалася не дуже доброю репутацією. Мій дядько ставився до цього закладу дуже негативно і багато років домагався, щоб його закрили. Постійними відвідувачами тут були залізничні носильники, вуглекопи і батраки. Поважні жителі Блекстейбла обминали його; коли ж вони хотіли випити кухоль пива, то йшли у «Ведмідь і Ключ» або ж у таверну «Герцог Кентський».