Мене приголомшило і заінтригувало те, про що розповіла Мері-Енн, — це було просто неймовірно. Я прочитав багато романів і наслухався немало різних розмов у школі, й тому знав уже дещо про кохання, але завжди думав, що це стосується тільки молодих. Як може людина з бородою, людина, сини якої були моїми ровесниками, думати про якісь там почуття! Я був переконаний, що після одруження всьому цьому настає кінець. Мені здавалося огидним, що люди, яким уже за тридцять, можуть закохуватися.
— Ви гадаєте, що в них було щось серйозне? — спитав я Мері-Енн.
— Ті, хто мені розповідав, не сумнівалися в цьому. І лорд Джордж не був єдиним.
— Але чому ж у такому разі в неї нема дитини?
У романах, які я читав, завжди було так: тільки-но жінка зробить хибний крок — у неї відразу ж з’являється дитина. Причина викладалася дуже обережно, інколи тільки з допомогою самих лише крапок, але наслідки були неминучі.
— Їй, мабуть, просто щастило, — відповіла Мері-Енн. Враз вона отямилася і перестала витирати тарілки. — Здається мені, ви знаєте значно більше, ніж вам слід знати, — заявила вона.
— Звичайно, знаю, — відповів я поважно. — Я вже дорослий, хіба ні?
— Я вам можу сказати одне, — мовила Мері-Енн. — Коли місіс Рівз вигнала Розі, лорд Джордж влаштував її в «Перах принца Уельського» в Гавершемі і щодня їздив туди своєю двоколкою. Але хто може сказати, що Гавершемське пиво чимось відрізняється від тутешнього?
— Чому ж тоді Тед Дріффілд одружився з нею?! — здивувався я.
— Хіба я знаю? — відповіла Мері-Енн. — Він побачив її в «Перах». Мабуть, не міг знайти нікого, хто б погодився піти за нього.
— І він знав усе про неї?
— Спитайте краще в нього.
Я помовчав. Все це здавалося дуже загадковим.
— Як вона виглядає зараз? — спитала Мері-Енн. — Я жодного разу не бачила її з тої пори, як вона вийшла заміж. Я навіть ніколи не розмовляла з нею відтоді, як почула, що діється в «Рейлвей Армз».
— Вона виглядає дуже добре, — відповів я.
— Спитайте її, чи пам’ятає вона мене, і побачите, що вона скаже.
Розділ шостий
Я твердо вирішив поїхати наступного ранку з Дріффілдами, не питаючись дозволу в дядька. Якщо він довідається про це і зчинить галас — буде вже пізно, а коли Тед Дріффілд спитає мене, чи дозволив мені дядько, я відповім позитивно. Однак мені не довелося брехати. Серед дня, якраз під час припливу, я пішов купатися. Частину шляху ми йшли разом з дядьком — в нього були справи в місті. Саме коли ми проходили повз «Ведмідь і ключ», звідти вийшов Тед Дріффілд. Вгледівши нас, він спокійно і впевнено попрямував просто до дядька. Я навіть перелякався.
— Добрий день, панотче, — привітався він. — Ви пам’ятаєте мене? Коли я був хлопчиком, то часто співав у вашому хорі. Мене звуть Тед Дріффілд, мій батько служив управителем маєтку міс Вулф.
Дядько був людина полохлива; він навіть відсахнувся.
— О так, пам’ятаю. Добрий день. Я дуже шкодував, почувши про смерть вашого батька.
— Я познайомився з вашим молодим племінником. Чи не дозволите ви йому поїхати зі мною завтра? Йому нудно самому, а я саме збираюся зробити кілька зліпків з меморіальних дощок у фернській церкві.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, але…
Дядько ладнався відмовити, однак Дріффілд перебив його.
— Я стежитиму, щоб він не потрапив у якусь біду. Гадаю, йому теж захочеться зробити кілька зліпків. Я дам свій папір і віск, щоб йому це нічого не коштувало.
Дядько не вмів послідовно мислити, і пропозиція Теда Дріффілда заплатити за мій папір і віск настільки його обурила, що він зовсім забув про свій намір заборонити мені їхати.
— Він сам може купити собі папір і віск, — заявив дядько. — У нього досить кишенькових грошей, і краще нехай він витратить їх на щось корисне, ніж на солодощі, від яких тільки хворіють.
— Тоді хай піде до торговця канцелярським приладдям Хейворда і попросить такого самого паперу і воску, які купив я.
— Я вже йду, — заявив я і, боючись, щоб Дядько не передумав, помчав через дорогу.
Розділ сьомий
Не знаю, що, як не доброта, примушувало Дріффілдів панькатися зі мною, Я був нудний, не дуже балакучий хлопчина. Його, мабуть, розважало моє зверхнє ставлення. Мені ж здавалося, що з мого боку це величезна поблажливість — дружити з сином управителя міс Вулф, з людиною, яку дядько називав писакою; коли на моє прохання подарувати одну з його книг, він відповів, що мені вона буде нецікава, я не наполягав. Дозволивши мені один раз поїхати з Дріффілдами, дядько більше ніколи не заперечував проти моєї дружби з ними, інколи ми разом робили морські прогулянки, відвідували різні мальовничі місця, і Дріффілд писав маленькі акварелі. Не знаю, чи англійський клімат був кращий у ті дні, чи це тільки ілюзія юності, але пам’ятаю, що протягом усього літа стояли сонячні дні. Я почав перейматися якоюсь дивною любов’ю до багатої і ласкавої кентської землі, до її пагористих краєвидів. Ми здійснювали далекі подорожі від однієї церкви до іншої, роблячи копії з меморіальних дощок, на яких були зображені рицарі в панцирах і леді в спідницях з фіжмами. Тед Дріффілд запалював мене своїм ентузіазмом до цієї нескладної справи, і я копіював з задоволенням. Я гордо показував дядькові наслідки старанної праці, і, гадаю, він був певен, що в якому б товаристві я не перебував, зі мною не скоїться нічого поганого, поки мої заняття пов’язані з церквами. В той час, як ми працювали, міс Дріффілд лишалася на церковному дворі — не читала, не вишивала, а просто гуляла; здавалося, вона могла скільки завгодно нічого не робити й не відчувати нудьги. Інколи я виходив з церкви й сидів з нею на траві. Ми розмовляли про школу, про моїх друзів та вчителів, про жителів Блекстейбла і взагалі ні про що. Вона лестила моєму самолюбству, називаючи мене містер Ешенден. Здається, вона перша назвала мене на прізвище, і через це я відчув себе дорослим. Я дуже не любив, коли мене називали мастер Віллі і вважав це ім’я найогиднішим у світі. Кажучи правду, я не любив ні свого імені, ні прізвища і багато часу витрачав на те, щоб вигадувати інші, які б краще мені пасували. Найбільше мені подобалося Родерік Ревенсворт, і я списував цілі аркуші паперу, розучуючи цей підпис. Не заперечував я також проти Людовіка Монтгомері.