— Це було моє перше місце, — сказала вона. — Звідси я перейшла у «Пера» в Хавершемі й працювала там, поки не вийшла заміж.
Вона засміялася, і здавалось, ці спогади були їй приємні. Я не знав, що сказати, не знав, куди подіти очі, і весь зашарівся. Іншого разу, коли, повертаючись з далекої екскурсії, ми проїздили Ферн-Бей — стояв жаркий день, і ми просто вмирали від спраги — вона запропонувала зайти в «Дельфін» випити по склянці пива. Там вона затіяла розмову з дівчиною, яка стояла за стойкою бару, і я з жахом почув, як вона сама сказала, що теж виконувала таку роботу протягом п’яти років. Підійшов хазяїн, і Тед Дріффілд запропонував йому пива, а місіс Дріффілд додала, що буфетниці теж слід випити чарочку портвейну; якийсь час вони балакали про торгівлю, про важкі часи і про те, що ціни неймовірно зростають. Тимчасом я обливався то холодним, то гарячим потом і не знав, що робити з собою. Коли ми, нарешті, вийшли, місіс Дріффілд зауважила:
— Мені дуже сподобалася ця дівчина, Теде. Вона знайде тут своє щастя. Я сказала їй, що життя буфетниці важке, але веселе. Завжди буваєш серед людей і, якщо матимеш розум, обов’язково вигідно вийдеш заміж. Я помітила в неї на пальці обручку, але вона пояснила, що носить її тільки заради того, щоб подратувати хлопців.
Дріффілд засміявся, а вона звернулася до мене.
— Я весело жила, коли була буфетницею, але, звичайно, таке життя не може тривати вічно. Треба дбати і про майбутнє.
Однак на мене чекало ще більше потрясіння. Стояла середина вересня, канікули наближалися до кінця. Я марив Дріффілдами, але дядько стримував моє бажання весь час говорити про них.
— Ми не хочемо цілий день слухати тільки про твоїх друзів, — заявляв він. — Є багато інших, цікавіших тем для розмови. До речі, якщо Тед Дріффілд народився в цій парафії і зустрічається з тобою майже кожного дня, — він міг би інколи завітати й до церкви.
Одного разу я сказав Дріффілду:
— Мій дядько хотів би, щоб ви прийшли до церкви.
— Ну що ж. Давай підемо туди у неділю ввечері, Розі.
— Гаразд, підемо, — погодилася вона.
Я розповів про це Мері-Енн. У церкві я сидів на лаві родини священика, якраз за сквайром, і не міг озирнутися, але з поведінки сусідів відчув, що вони тут. Наступного дня при першій нагоді я спитав у Мері-Енн, чи бачила вона їх.
— Її я добре бачила, — похмуро відповіла Мері-Енн.
— Пощастило вам, зрештою, побалакати з нею?
— Мені? — раптом розлютилася вона. — Забирайтеся геть з кухні! Чого ви вештаєтеся тут цілий день і заважаєте працювати?!
— Тихше, — зауважив я. — Не гарячіться.
— Не знаю, про що думає ваш дядько, дозволяючи вам розгулювати з такими людцями! Натягла на себе капелюшок з квітами! Дивно, як їй взагалі не соромно показуватися на люди. Забирайтесь геть, у мене нема часу!
Я не міг збагнути, чого розсердилася Мері-Енн, але більше не згадував при ній місіс Дріффілд. Однак через два чи три дні мені довелося зайти чомусь на кухню. В нашому будинку було дві кухні: маленька, в якій щодня готували їжу, і велика, збудована, мабуть, у ті часи, коли сільські священики мали великі сім’ї і давали бучні обіди навколишньому дворянству. У великій кухні Мері-Енн любила відпочивати й шити після закінчення робочого дня. О восьмій годині ми вечеряли холодними стравами, отож після чаю їй майже нічого було робити, Наближалася сьома година, смеркалося. В цей день Емілі була вихідна, і я сподівався, що Мері-Енн сама. Але, йдучи коридором, раптом почув голоси і сміх. Хтось прийшов до Мері-Енн в гості, подумав я. В кухні горіла лампа, однак на ній був такий щільний зелений абажур, що кімната майже потопала в темряві. На столі я вгледів чайник і чашки. Мері-Енн пила з якоюсь своєю приятелькою чай. Коли я відчинив двері, розмова урвалася; раптом пролунав голос: