— Добрий вечір.
Я здригнувся від несподіванки, побачивши, що гостею Мері-Енн була місіс Дріффілд. Мері-Енн розсміялася і сказала:
— Розі Генн зайшла випити зі мною чашку чаю. Ми згадували старі часи.
Мері-Енн, видно, трохи розгубилася, але я розгубився набагато більше. Місіс Дріффілд посміхнулася мені своєю чарівною пустотливо-дитячою посмішкою; вона анітрохи не збентежилась. Мені чомусь впало в око те, як вона була вдягнена — може, тому, що ніколи досі не бачив її такою елегантною. Її стан щільно облягала довга ніжно-голуба сукня з короткими рукавами і воланом по низу. На голові в неї був великий солом’яний капелюшок чорного кольору, рясно прикрашений трояндами, листочками і бантиками — напевно, той самий, який вона надягала у неділю до церкви.
— Я подумала, що мені доведеться чекати Мері-Енн до судного дня. Тому я вирішила сама прийти до неї.
Мері-Енн соромливо посміхнулася, але вигляд у неї був задоволений. Попросивши, Що мені було треба, я швидко пішов геть, і почав вештатися по саду. Потім я визирнув за хвіртку. Хоч уже було поночі, я одразу ж помітив, що по дорозі хтось ходить. Я, мабуть, не звернув би на це уваги, але людина крокувала туди й сюди, ніби на когось чекаючи. Спочатку я подумав, що це Тед Дріффілд, і вже збирався вийти на дорогу, коли враз людина зупинилася і запалила люльку: це був лорд Джордж. Я зацікавився: що він тут робить? І тієї ж миті блискавкою сяйнула думка — він чекає місіс Дріффілд. Серце в мене застукотіло, і, не довіряючи темряві, я сховався за деревом. Через кілька хвилин відчинилися бокові двері, і Мері-Енн вивела місіс Дріффілд. На доріжці залунали кроки Розі. Вона підійшла до хвіртки і відчинила її. Коли зарипіла хвіртка, лорд Джордж перебіг через дорогу і, перш ніж Розі вийшла, прослизнув у сад, обійняв її і міцно поцілував.
— Обережно, не зімни капелюшка, — тихо сміючись, прошепотіла вона.
Я був од них за три фути, не більше, і дуже злякався, що вони мене помітять. Мені було так соромно за них. Я тремтів від збудження. Кілька секунд вони стояли обійнявшись.
— Ходімо в сад, — пошепки сказав він. — Ні, там хлопець. Пішли в поле.
Вони вийшли через хвіртку і зникли в темряві. Серце моє калатало з такою силою, що було навіть важко дихати. Я ніяк не міг зібратися з думками. Здавалось, я все віддав би, щоб тільки можна було комусь розказати про те, що я бачив, але це був секрет, і я мусив мовчати. Схвильований цією таємницею, я повільно попрямував до дому і зайшов через бокові двері. Почувши, як вони відчинилися, Мері-Енн гукнула мене:
— Це ви, мастер Віллі?
— Так, — відповів я і зазирнув у кухню. Мері-Енн ставила вечерю на тацю, готуючись нести її до їдальні.
— Не варто розповідати вашому дядькові, що сюди приходила Розі Генн, — сказала вона.
— Звичайно, ні.
— Для мене це був сюрприз. Коли я почула, що хтось стукає з чорного ходу, а потім побачила Розі — у мене одібрало мову. «Мері-Енн», — сказала вона, і не встигла я отямитись, як вона обцілувала мені все обличчя. Довелося запросити її до кімнати і запропонувати їй чашку чаю.
Мері-Енн будь-що хотіла виправдатись. Після всіх її балачок про місіс Дріффілд могло видатися дивним, що колишні недруги сидять поруч, розмовляють і сміються. Мені не хотілося псувати їй настрій.
— Вона не така вже й погана, правда? — спитав я.
Мері-Енн посміхнулася. Незважаючи на чорні гнилі зуби, в її посмішці було щось зворушливо-приємне.
— Не знаю, що саме, але щось у ній мимоволі викликає симпатію. Вона просиділа тут майже годину, і я скажу про неї: вона зовсім не величалася. Розі сама мені сказала, що матеріал плаття, в якому вона прийшла, коштує тринадцять шилінгів одинадцять пенсів за ярд. І я їй вірю. Вона все пам’ятає: як я зачісувала її голову, коли вона була маленькою, як я примушувала її мити руки перед обідом — мати інколи відпускала Розі обідати з нами. В дитинстві вона була гарненька, як картинка.
Мері-Енн поринула в спогади про минуле, і її миле, але вже вкрите зморшками обличчя стало задумливим.
— Якщо казати правду, — промовила вона, трохи помовчавши, — Розі не гірша за інших. Просто у неї було більше спокус. І запевняю вас: усі ті, хто ганить її, поводилися б не краще, якби їм трапилася слушна нагода.
Розділ восьмий
Погода зненацька зіпсувалася: пішли дощі, стало холодно. Нашим прогулянкам настав край. Та мене це не засмутило, бо я не смів дивитися в очі місіс Дріффілд після того, як став свідком її побачення з Джорджем Кемпом. Я був не стільки обурений, скільки здивований: невже їй до вподоби цілуватися з літнім чоловіком? У мене навіть промайнула думка, — чи не під впливом прочитаних романів, — що лорд Джордж знає якийсь жахливий секрет, з допомогою якого тримає її під своєю владою і примушує терпіти свої огидні обійми. Уява моя розгулялася: двошлюбність, убивство, підробка якогось документу. Мало хто з лиходіїв у романах нехтував можливістю залякати нещасну жінку погрозою викриття вчиненого нею злочину. Напевно, місіс Дріффілд потрапила в біду. Я ніколи не міг до кінця збагнути, що все це значить, але знав, що наслідки бувають жахливі. В думці я малював фантастичні картини її страждання (довгі безсонні ночі; вона роздягнена сидить біля вікна, її довге біляве волосся звисає аж до колін; вона в розпачі чекає сходу сонця) і бачив, як я сам (не п’ятнадцятирічний хлопець з шістьма пенсами кишенькових грошей на тиждень, а стрункий юнак з підкрученими вусами і сталевими м’язами, в бездоганному вечірньому вбранні), щасливо поєднуючи героїзм і спритність, визволяю її з цупких пазурів негідника-шантажиста. І водночас мені здавалося, що вона з власного бажання піддалася пестощам лорда Джорджа. Я не міг забути її сміху — в ньому бриніли нотки, яких я досі ще не чув. Коли я згадував цей сміх, мені відразу забивало дух.