До кінця канікул я тільки раз бачив Дріффілдів. Ми випадково стрілися у місті. Вони зупинились і заговорили зі мною. Я мало не згорів від сорому. Місіс Дріффілд дивилася на мене своїми лагідними синіми очима, в яких світилася дитяча пустотливість. Її пухкі червоні губи часто лишалися трохи відкритими, ніби вона от-от усміхнеться. На її обличчі світилася чистота, невинність і щира відвертість. Якби мені довелося висловити свою думку про неї, я сказав би: вона — живе втілення чесності. Неможливо було уявити, що вона «водиться» з лордом Джорджем. Очевидно, все було не так просто, як здавалося.
Нарешті настав день, коли я мав повертатися до школи. Візник повіз мій чемодан, а я вирушив до станції пішки. Я не дозволив тітці проводжати себе, вважаючи, що мужчині більше личить іти самому, але, простуючи вулицею, почував себе трохи пригніченим. З Теркенбері нас з’єднувала коротка залізнична вітка, а станція містилась на другому кінці міста, біля самого берега. Я взяв квиток і сів у кутку вагона третього класу. Раптом пролунав голос: «Він тут», і у вагон весело вбігли містер і місіс Дріффілд.
— Ми вирішили провести вас, — сказала вона. — Ви почуваєте себе нещасним?
— О, зовсім ні.
— Нічого, час збіжить непомітно. А на різдво ми з вами хіба ж так погуляємо! Ви вмієте кататися на ковзанах?
— Ні.
— А я вмію і вас навчу, — весело мовила вона.
Настрій у мене трохи покращав. Думка про те, що вони спеціально прийшли на вокзал попрощатися зі мною, зворушила мене. Над усе я боявся, щоб мої почуття не відбилися на обличчі.
— Я збираюся посилено грати у футбол протягом цього семестру, — заявив я, — бо хочу обов’язково потрапити у другу збірну.
Посміхаючись повними червоними губами, вона осявала мене поглядом своїх добрих очей. Сьогодні її усмішка мені особливо подобалась, а голос неначе тремтів одночасно і від сміху, і від сліз. На якусь мить мені здалося, що вона хоче мене поцілувати. Я перелякався до безтями. А вона й далі говорила трохи жартівливим тоном, яким дорослі завжди розмовляють з школярами. Дріффілд стояв мовчки, смикав себе за бороду і дивився на мене, посміхаючись самими очима. Тут кондуктор засвистів у свій сюрчок і махнув червоним прапорцем. Місіс Дріффілд потиснула мені руку. Дріффілд підійшов ближче і сказав:
— До побачення. Ось, візьміть.
Він сунув мені в руки малесенький пакунок. І тієї ж миті поїзд рушив. Коли я розгорнув пакунок, то побачив дві півкрони, загорнуті в клаптик туалетного паперу. Я почервонів як рак. Звичайно, ніколи не завадять зайвих п’ять шилінгів, але думка про те, що Тед Дріффілд наважився сунути мені подачку, сповнила мене люттю і приниженням. Я не міг приймати від нього жодних подарунків! Справді, я їздив з ним на велосипеді і катався по морю, але він не сагіб (я підслухав це слово у майора Грінкорта), і ці п’ять шилінгів пекли мені долоню. Спочатку я вирішив повернути йому гроші без жодного слова і показати тим самим, як мене обурила така безтактність; потім склав у думках повний гідності лист, у якому дякував за щедрість, але водночас зауважував, що джентльмен ніколи не приймає грошей від чужої людини. Я думав над цим два чи три дні, і мені було дедалі важче розлучитися з двома півкронами. Я був певен, що Дріффілд зробив це від щирого серця, але просто був погано вихований і не розумів, що до чого; навряд чи я дошкулю йому, якщо поверну гроші. Врешті-решт я розтринькав їх. А свою поранену гордість заспокоїв тим, що не подякував йому за подарунок.