Він узяв банджо, яке лежало на піаніно, настроїв його і заспівав своїм сильним баритоном. Такі концерти для мене не були новиною. Коли в будинку священика або у майора чи лікаря влаштовувався званий чай, дехто з запрошених завжди приносив з собою який-небудь музичний інструмент. Вони лишали його в холі, ніби й не розраховуючи на те, що їх попросять зіграти або поспівати; але після чаю господиня звичайно питала, чи немає в кого музичного інструмента з собою. Вони соромливо признавалися, що є, і коли це було у дядька, мене посилали по інструмент у передпокій. Інколи молода леді запевняла, що вона зовсім покинула грати і нічого з собою не принесла; тоді втручалася її мати і заявляла, що це вона принесла. Але співали вони тільки серйозні пісні, такі, як «На добраніч, кохана», «Я проспіваю тобі пісню про Аравію» або «Мого серця королева». Одного разу на щорічному концерті в залі муніципалітету Смітсон, торговець тканинами, проспівав жартівливу пісню. І хоч останні ряди залу йому гаряче аплодували, дворянство не підтримало Смітсона. А перед наступним концертом його попросили вибирати репертуар обережніше («Не забувайте, що тут присутні дами, містере Смітсон»). Тоді він проспівав «Смерть Нельсона».
Друга пісенька була з приспівом, і курат з лордом самовіддано приєдналися до Дріффілда. Я чув її багато разів після того, однак запам’ятав тільки окремі рядки.
Коли вони скінчили співати, я, прибравши якомога більш світського вигляду, звернувся до місіс Дріффілд:
— А ви не співаєте?
— Співаю, але так, що вуха в’януть. Тому Тед мене й не заохочує.
Дріффілд відклав своє банджо й запалив люльку.
— Ну, як пишеться книга, Теде? — спитав лорд Джордж.
— Нічого, добре. Працюю весь час.
— Бідолаха Тед зашився зі своїми книгами, — лорд Джордж засміявся. — Чому ти не покинеш ці дурниці і не займешся серйознішими справами? Я підшукав би тобі роботу в своїй конторі.
— О, я задоволений своїм життям.
— Не чіпайте його, Джордж, — сказала місіс Дріффілд. — Якщо йому це подобається, то хай собі пише.
— Я, звичайно, не можу сказати, що розуміюся на цьому, — почав Джордж Кемп.
— Тоді й не говоріть, — перебив його Дріффілд, посміхаючись.
— Нехай критики кажуть що завгодно, — сказав містер Галловей, — а на мою думку, така ваша книга, як «Фергейвн», зробила б честь будь-якому письменникові.
— Слухай-но, Теде, я знаю тебе з дитинства, але попри всі свої зусилля не міг примусити себе прочитати її до кінця, — сказав Джордж Кемп.
— Облишмо це, не треба заводити розмов про книги, — мовила місіс Дріффілд. — Заспівай нам оце, Теде.
— Мені час додому, — сказав курат і звернувся до мене. — Може, підемо разом? Ви не дасте мені чого-небудь почитати, Дріффілде?
Дріффілд показав на купу нових книг, що лежали на столі в кутку.
— Вибирайте самі.
— Ого, скільки книг! — вигукнув я, прикипівши до них очима.
— Все це мотлох. Мені присилають їх на рецензію.
— І що ви з ними робите?
— Відвожу в Теркенбері й продаю за першу-ліпшу ціну. Вони допомагають мені розраховуватись з м’ясником.
Коли ми з куратом поверталися додому, в нього під пахвою було три чи чотири книги. Дорогою він спитав мене:
— Ви сказали дядькові, що збираєтесь відвідати Дріффілдів?
— Ні. Я просто вийшов прогулятись, а потім мені спало на думку заглянути до них.
Це твердження, звичайно, було не дуже близьке до правди. Але я не мав наміру розповідати містерові Галловею, що, хоч, на мою думку, я вже був дорослий, але мій дядько дотримувався щодо цього іншого погляду і намагався перешкодити мені зустрічатися з людьми, до яких ставився з упередженням.
— На вашому місці я б нічого про це не казав без нагальної потреби. Дріффілди цілком порядні люди, але панотець чомусь не дуже їх полюбляє.
— Я знаю, — відповів я.
— Звичайно, вони трохи простуваті, але пише він зовсім непогано. А коли пригадаєш, з яких верств він вийшов — лише дивуєшся, що він взагалі уміє писати.
Тепер я збагнув, нарешті, куди він гне. Містер Галловей не хотів, щоб мій дядько дізнався про його дружбу з Дріффілдами. Отже, я міг не хвилюватись — він мене не викаже.
Звичайно, та зверхня манера, з якою курат мого дядька висловлювався про того, кого зараз вважають одним з найбільших письменників пізньої вікторіанської доби, мимоволі викличе посмішку у читача. Але у Блекстейблі тоді всі говорили про нього так. Одного разу нас запросили на чай до місіс Грінкорт, у якої гостювала кузина, дружина викладача Оксфордського університету — надзвичайно культурна людина, як нам сказали. Звали її місіс Енком. Це була маленька жіночка з енергійним зморшкуватим лицем. Вона коротко підстригала своє сиве волосся і носила чорну шерстяну спідницю, яка ледве прикривала верх черевиків з квадратними носками. Вона була першим зразком Сучасної Жінки в нашому Блекстейблі. Ми були приголомшені і негайно зайняли оборонну позицію, бо вона мала надто інтелігентний вигляд. Згодом усі ми почали насміхатися над нею, а мій дядько якось сказав тітці: «Знаєш, люба, я дуже радий, що ти, дякувати богові, не мудра, що він позбавив мене такої кари»; а тітка грайливо взула на свої черевики дядькові пантофлі, які саме гріла для нього біля каміна, і сказала: «Дивись, я Сучасна Жінка». А потім ми одностайно вирішили: «Місіс Грінкорт дуже кумедна; ніхто не знає, чого від неї можна чекати. Але ясно одне: вона не зовсім того…» Ми ніяк не могли забути, що її батько мав фабрику, а дід був звичайний робітник.