Але нам усім було цікаво послухати тоді розповідь місіс Енком про людей, яких вона знала. Мій дядько вчився в Оксфорді, але, здавалося, всі ті, з ким він був знайомий, уже повмирали. Місіс Енком особисто знала місіс Хемфрі Уорд і захоплювалась «Робертом Елсмером». Дядько вважав цю книгу скандальною і дуже здивувався, коли містер Гладстон, який називав себе християнином, добре відгукнувся про неї. Спалахнула суперечка. Дядько сказав, що, на його думку, ця книга може розбестити людей, озброївши їх різними ідеями, без яких їм значно краще жилося на світі. Місіс Енком зауважила, що він би так не думав, коли б знав місіс Хемфрі Уорд. Вона — жінка високих моральних принципів, племінниця містера Метью Арнольда[8] і, що б ви не думали про саму книгу (місіс Енком ладна була визнати, що в ній є розділи, які краще викинути), письменниця створила її, певна річ, керуючись найкращими міркуваннями. Місіс Енком знала також міс Браутон. Ця письменниця з дуже порядної сім’ї і тому дивно, що з-під її пера виходять такі книги.
— А я зовсім не вважаю їх шкідливими, — зауважила місіс Гейфорт, дружина лікаря. — Вони мені подобаються, особливо «Прекрасна, як троянда».
— І ви б погодилися, щоб ваші доньки читали їх? — спитала місіс Енком.
— Зараз, звичайно, ні, — відповіла місіс Гейфорт. — А коли вони одружаться, я не заперечуватиму.
— Вам, мабуть, цікаво буде дізнатися, — почала місіс Енком, — що коли на Великдень минулого року я була у Флоренції, мене познаймили з Уйдою.
— Ну, це зовсім інша річ, — заперечила місіс Гейфорт. Не можу повірити, що порядна жінка читатиме книги Уйди.
— Одну я прочитала з цікавістю, — розповідала далі місіс Енком. — І мушу сказати: більше схоже на те, що її написав француз, а не англійська леді.
— Але ж вона дійсно не справжня англійка. Я чула, що її ім’я мадмуазель де ля Раме.
Саме в цей момент містер Галловей згадав Едварда Дріффілда.
— Знаєте, у нас тут теж є письменник, — сказав він.
— Ми не дуже пишаємося ним, — зауважив майор. — Він син управителя старої міс Вулф і одружений з буфетницею.
— А писати він уміє? — поцікавилась місіс Енком.
— Що він не джентльмен, одразу видно, — сказав курат. — Але коли ви зважите на труднощі, які йому довелося долати, можна тільки дивуватись, що він так добре пише.
— Він приятелює з Віллі, — докинула моя тітка.
Всі подивилися на мене, і я відчув себе незручно.
— Минулого літа вони часто каталися разом на велосипеді, а коли Віллі повернувся до школи, я взяла в бібліотеці одну з його книг, щоб мати хоч якесь уявлення про них. Прочитала лише першу частину і відіслала назад. А потім написала рішучого листа бібліотекарю, і мені було приємно почути, що він її вилучив. Якби це була моя власна книга, я негайно б її у піч!
— Я теж проглянув одну з його книг, — сказав лікар. — Вона зацікавила мене тим, що дія відбувається саме тут, і я впізнав кількох жителів Блекстейбла. Але не можу сказати, що вона мені сподобалась, я вважаю її надто грубою.
— Я говорив йому про це, — сказав містер Галловей, — а він відповів мені, що моряки з вугільника, який ходить у Ньюкасл, а також рибалки й робітники ферм поводяться і розмовляють не так, як леді і джентльмени.
— Але навіщо писати про таких людей? — зауважив дядько.
— Якраз про це я й кажу, — відгукнулася місіс Гейфорт. — Всі ми знаємо, що на світі є непристойні, злі і навіть розбещені люди. Тільки, боже правий, для чого писати саме про них?
— Я не захищаю його, — мовив містер Галловей. — Я лише передав, як він сам це пояснює. Крім того, він продовжує Діккенса.
— Ну, Діккенс — зовсім інша річ, — зауважив дядько. — Що можна заперечити, скажімо, проти «Записок Піквікського клубу»?