— Чи довго триватимуть великодні канікули? — спитав містер Галловей.
— Тижнів зо три.
— От тоді вже ми порозважаємось! — сказала місіс Дріффілд. — Погода має бути хороша. Зранку будемо кататись на велосипедах, а після чаю грати у віст. Ви зробили великі успіхи. Якщо ми будемо грати три-чотири рази на тиждень протягом великодніх канікулів, ви зможете потім сміливо сідати за карти з ким завгодно.
Розділ десятий
І от нарешті семестр закінчився. Я був у піднесеному настрої, коли знову вийшов з поїзда в Блекстейблі. Я трохи підріс, придбав собі в Теркенбері синій модний костюм і купив новий галстук. Відразу ж після чаю я збирався відвідати Дріффілдів, і тому дуже хотів, щоб носильник вчасно приніс мої речі і я зміг би надягти свій новий костюм. В ньому я мав вигляд цілком дорослої людини. Я вже почав кожного вечора мастити вазеліном шкіру над верхньою губою, щоб швидше росли вуса. Йдучи містом, я поглядав у той бік, де жили Дріффілди, сподіваючись побачити їх. Мені дуже хотілося зайти до них і привітатися, але я знав, що зранку сам Дріффілд пише, а місіс Дріффілд в «непрезентабельному вигляді». У мене було стільки новин для них! Я завоював першість з бігу на сто ярдів і був другий у бігу з бар’єрами. Влітку я хотів одержати за кращу працю з історії премію, і тому протягом канікул мав намір визубрити англійську історію. Хоча дув східний вітер, небо було синє, і в повітрі пахло весною. Хай-стріт з її ясними фарбами і чіткими лініями, ніби виведеними новим пером, здавалася картинкою Семюеля Скотта — мала спокійний, наївний і затишний вигляд. Такою я її пригадую зараз; тоді ж вона була просто Хай-стріт у Блекстейблі. Підійшовши до залізничного мосту, я помітив, що там будуються два чи три нові будинки.
— Їй-богу, — вигукнув я, — це діло рук лорда Джорджа!
За будинками в полі стрибали маленькі білі ягнята. Бруньки на в’язах тільки-но почали розпускатися. Я зайшов через бічні двері. Дядько сидів у кріслі біля каміна і читав «Таймс». Я покликав тітку, і вона збігла вниз; її зморшкуваті щоки порожевіли од радощів; вона обняла мою шию тонкими старечими руками і відразу ж сказала найприємніші для мене слова: «Як ти виріс!» і «Боже мій, в тебе вже скоро будуть вуса!»
Я поцілував дядька в лоб і, широко розставивши ноги, став спиною до каміна. Я почував себе зовсім дорослим і позирав навколо себе з поблажливою доброзичливістю. Потім я зійшов на другий поверх, щоб привітатися з Емілі, завітав на кухню, щоб потиснути руку Мері-Енн, і вийшов у сад до садівника.
Коли, вкрай зголоднівши, я сів за стіл — дядько саме нарізав баранячу ногу — у мене прохопилось запитання:
— Що нового в Блекстейблі?
— Нічого особливого. Місіс Грінкорт їздила на шість тижнів у Ментону і кілька днів тому повернулася. У майора був приступ подагри.
— А твої друзі Дріффілди втекли, — додав дядько.
— Що зробили? — перепитав я.
— Втекли. Якось уночі зібрали свої речі та й поїхали в Лондон. І всюди лишили несплачені рахунки. Вони не внесли орендної плати, не заплатили за меблі, заборгували м’ясникові Гаррісу майже тридцять фунтів.
— Який жах, — ледь вимовив я.
— Так, вони повелися не дуже красиво, — сказала тітка. — До того ж, виявляється, вони не заплатили й служниці, яка працювала в них цілих три місяці.
Я був приголомшений, і мене аж занудило.
— Гадаю, в майбутньому, — зауважив дядько, — ти будеш обачніше поводитись з людьми, проти яких застерігають тебе дядько й тітка.
— Дуже шкода торговців, яких вони ошукали, — мовила тітка.
— Так їм і треба, — сказав дядько. — Лише дурні можуть надавати кредит подібним до цих суб’єктам! Здається, не важко було помітити, що вони звичайнісінькі авантюристи.
— Я ніяк не могла збагнути, чого вони взагалі сюди приїхали.
— Просто вони хотіли похизуватись. А оскільки, думали вони, в Блекстейблі їх усі знають, їм буде легше тут одержати кредит.
Таке пояснення здалося мені не зовсім логічним, але я був надто приголомшений, щоб заперечувати.
Коли трапилася нагода, я спитав Мері-Енн, що вона знає про цей випадок. На моє здивування, її оцінка розбігалася з оцінкою дядька й тітки.
— Дріффілди всіх пошили в дурні, — хихикнула Мері-Енн. — Вони так смітили грішми, що всі були певні — фунтів у них і кури не клюють. У м’ясника для них завжди був найкращий кусень ошийка, а коли треба було м’ясо для печені, їм завжди давали вирізку. Вони брали спаржу, виноград і ще багато чого. Усі крамниці продавали їм у кредит. Не розумію, як можуть люди бути такими дурнями.